Справа № 2-1120/10  

2010 рік                                                                                                                                                                                              

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М  У К Р А Ї Н И

01 жовтня 2010 року                                                                                місто Маріуполь  

Орджонікідзевський районний суд міста Маріуполя Донецької області у складі:

головуючого судді                                 Мироненко І.П.,

при секретарях                                       Прихненко Г.Д., Ченгал О.М.

за участі: позивача ОСОБА_1, його представника ОСОБА_2

розглянувши  у відкритому судовому засіданні у місті Маріуполі справу за позовом ОСОБА_1 до Закритого акціонерного товариства «Діавест +» про зміну формулювання причин та дати звільнення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди, судових витрат; третя особа ОСОБА_3, суд -

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ЗАТ «Діавест +» про зміну формулювання причин та дати звільнення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди. В обґрунтування заявлених вимог позивач вказував на те, що з 01 листопада 2007 року перебував у трудових відносинах з відповідачем, його було прийнято на роботу на посаду директора магазину № 23 у місті Маріуполі на підставі безстрокового трудового договору. При цьому ним був підписаний договір про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання чи для продажу через магазин. Коли товар (комп’ютерна техніка) надходив до магазину, він перевіряв його наявність та комплектність, ставив свій підпис у накладній про його отримання.

27 червня 2008 року до магазину приїхав керівник служби безпеки відповідача ОСОБА_4 з метою перевірки кількості проданого товару та його залишку, він проти цього не заперечував. За результатами інвентаризації ОСОБА_4 був складений акт, а  йому, ОСОБА_1, було повідомлено про нестачу товару на суму 13 548 гривень. Проте, товар зазначений в акті як недостача, ніколи до магазину не надходив, він за нього не розписувався. На його вимоги щодо надання документів про отримання даного товару, було відмовлено з тих підстав, що начебто накладні знаходяться у місті Києві. ОСОБА_4 став погрожувати порушенням проти  нього кримінальної справи за недостачу товару, під фізичним та психічним впливом примусив його підписати пояснення та розписку про визнання суми недостачі і зобов’язання її погасити. Також ОСОБА_4 примусив його підписати акт інвентаризації, хоча він не був присутній при її проведені.

Звільняючи його за п.2 ст. 41 КЗпП України відповідач виходив з того, що його провина полягає у недостачі матеріальних цінностей. Проте, після проведення інвентаризації він неодноразово зустрічався та спілкувався з працівниками фірми і його було запевнено, що сталося непорозуміння, він повинен і далі виконувати свої обов’язки директора магазину. Однак, на іншому підприємстві йому була запропонована робота з більш високою заробітною платою, і він подав заяву відповідачу про надання відпустки з 13 по 27 серпня 2008 року та звільнення за власним бажанням з 28 серпня 2008 року, з поверненням трудової книжки. Тому для нього стало дивиною, що через два місяці після виявленої недостачі, його було звільнено не за власним бажанням, а у зв’язку із втратою довір’я. Оскільки заява про звільнення за власним бажанням не була відкликана, це є безумовною підставою та обов’язком роботодавця видати відповідний наказ про звільнення з цих підстав.

Просив змінити формулювання причини звільнення з п.2 ст. 41 КЗпП України (втрата довір’я) на ст. 38 КЗпП України (за власним бажанням). Змінити дату звільнення з 27 серпня 2008 року на 28 серпня 2008 року. Стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу, тому як внаслідок незаконного звільнення за п.2 ст. 41 КЗпП України, він не міг працевлаштуватися.

Крім того, діями відповідача йому була заподіяна моральна шкода, яка полягає в наступному. Його заробітна плата була єдиним джерелом матеріального забезпечення сім’ї, на його утриманні знаходилися малолітня дитина та дружина, яка перебувала у відпустці по догляду за нею. Відсутність доходів і неможливість працевлаштуватися призвело до втрати нормальних життєвих зв’язків, він та члени його родини перенесли істотні моральні страждання. Він змушений був вживати додаткових зусиль для організації життя. Моральну (немайнову) шкоду оцінює в сумі 5000 гривень.

За наслідками перегляду Апеляційним судом Донецької області рішення Орджонікідевського районного суду міста Маріуполя від 11 вересня 2009 року, позивачем ОСОБА_1 була подана уточнена позовна заява.

Не змінюючи вимог щодо зміни формулювання причин та дати звільнення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди, позивач на їх обґрунтування посилався на наступні обставини.

Питання надання йому щорічної основної відпустки з 13 серпня 2008 року було погоджено з регіональним директором ОСОБА_5 Тому 13 серпня 2008 року він факсом направив відповідачу заяву про надання з 13 серпня 2008 року відпустки та заяву про звільнення з 28 серпня 2008 року за власним бажанням. У зв’язку з віддаленим розташуванням виконавчого органу оригінали зазначених документів були направлені цінним листом і отримані відповідачем 27 серпня 2008 року. Відповідно до положень ч.6 ст. 79, ст. 78-1 КЗпП України безперервна частина щорічної відпустки не може бути менше 14 календарних днів, при цьому, святкові і неробочі дні не враховуються. 24 серпня – день незалежності згідно до положень ч.1 ст. 73 КЗпП України є святковим днем. Отже, безперервна частина його відпустки  мала тривати з 13 по 27 серпня 2008 року, а з 28 серпня 2008 року він мав бути звільнений за власним бажанням. Проте, відповідач на порушення вимог ч.4 ст. 40 КЗпП України звільнив його з власної ініціативи під час знаходження у відпустці.

Підставою звільнення за п.2 ст. 41 КЗпП  України є вчинення винних дій працівником, який займається прийняттям та збереженням матеріальних цінностей. Однак, магазин № 23 в місті Маріуполі не є юридичною особою або відокремленим підрозділом відповідача. Відповідно до випуску 65 Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників, складеного на основі Державного класифікатора України ДК 003-2005, затвердженого наказом Міністерства зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі № 918 від 30 листопада 1999 року, посада директора магазину без створення юридичної особи є посадою директора-розпорядника. До повноважень директора-розпорядника входить організація торгового процесу, що пов’язано із залишенням магазину (торгового залу), а тому приймання та збереження товарно-матеріальних цінностей не може входити до його обов’язків.

Крім того, під час прийому на роботу жодних матеріальних цінностей йому не передавалось, інвентаризаційний опис не складався. Ні генеральний директор ОСОБА_3, ні регіональний директор ОСОБА_5 жодних дій щодо організації обліку матеріальних цінностей в магазині не здійснили, актів передачі матеріальних цінностей підзвітним особам та наказів про проведення інвентаризації не склали. Вважає своє звільнення за п.2 ст. 41 КЗпП України незаконним, оскільки не був пов’язаний з обслуговуванням матеріальних цінностей.

В подальшому позивач ОСОБА_1 уточнив позовні вимоги та підстави їх обґрунтування. Вказував на те, що інвентаризація проводилася за його відсутності, при цьому не складався інвентаризаційний опис із зазначенням артикулів (кодів) місць зберігання товару, використовувалися тільки облікові данні комп’ютерної бази. Інвентаризація проводилася із залученням працівників магазину, які не входили до складу комісії. Під час проведення інвентаризації магазин продовжував працювати, перерахунок товару здійснювався не комісійно, а особисто кожним членом комісії або залученими працівниками магазину, на час перерви магазин не опечатувався. За розпорядженням голови комісії спочатку був складений попередній акт, а вже потім остаточний акт яким і була встановлена недостача товарів. Про всі порушення він повідомив особисто колові комісії ОСОБА_4 і відмовився підписувати акт, оскільки не приймав зазначений товар. Проте, під психічним впливом колишнього працівника правоохоронних органів змушений був не тільки підписати акт, а й взяти на себе матеріальну відповідальність за недостачу. Оскільки  належний облік товарно-матеріальних цінностей  в магазині відповідача так і не був налагоджений, наприкінці липня 2008 року між ним та регіональним директором ОСОБА_5 було погодження питання, що після підбору керівництвом нової кандидатури на посаду директора, він звільниться за власним бажанням. На початку серпня 2008 року йому стало відомо, що  керівництвом затверджена кандидатура нового директора магазину ОСОБА_6 і він готовий приступити до виконання обов’язків, у зв’язку з чим 10 серпня 2008 року він, ОСОБА_1, направив факсом регіональному директору ОСОБА_5  заяви про надання відпустки і звільнення за власним бажанням.

Оскільки незаконний запис в трудовій книжці перешкоджав його працевлаштуванню на іншу роботу, вважає, що відповідач має сплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 19 667 гривень (розрахунок додається).

В рахунок відшкодування моральної шкоди  просив стягнути з відповідача 10000 гривень. До раніше заявлених підстав додав, що відсутність джерела існування призвела до розпаду сім’ї.

Представник позивача ОСОБА_2 пояснив, що наявні в матеріалах справи акти інвентаризації як первісний, так і остаточний, не відповідають вимогам закону. По-перше, вони містять тільки висновок, тобто фактично є одною з частин звіряльної відомості, яка визначається по результатам інвентаризації. Форма акту інвентаризації затверджена Мінстатом і повинна містити відомості щодо кількості товару, місця його зберігання, артикул, його вартість і фактичну наявність. А ні в першому, а ні в другому акті, ці відомості не зазначені. По-друге, обидва акти містять однакову суму товарно-матеріальних цінностей, які мали перебувати в магазині станом на 25 червня 2008 року – 199000, однак інвентаризація проводилася 27 та 28 червня 2008 року, а в актах не зазначено чи враховувався продаж товарів 25 та 26 червня, а також в день проведення інвентаризації.  Сама інвентаризація була неповною, тому як не враховувалися грошові кошти, що знаходилися в касі, ці обставини підтвердила і свідок ОСОБА_7 Свідок також показала, що підставою складення другого акту комісії стало те, що в першому щось було недораховане. Проте, сума на початок інвентаризації в двох актах зазначена однакова, а що стосується недостачі, то в одному акті вона становить 13500 гривень, а в іншому - 8000 гривень. Укладений з позивачем договір про повну матеріальну відповідальність є консенсуальним, тобто укладеним на майбутнє, оскільки матеріальні цінності йому під звіт не передавалися. Відповідачем не були забезпечені належні умови роботи, в тому числі виходячи зі скорочення  чисельності штату працівників магазину з 6 осіб до 4-х. Посадова інструкція обов’язків позивача на підприємстві не існує. Що стосується написання ОСОБА_1 двох пояснювальних записок у  2008 році, то їх слід оцінювати критично, тому як позивач майже щотижня писав якісь пояснення, проте у відповідача збереглися лише ці. Безпідставними є доводи відповідача щодо прийняття ОСОБА_1 працівників без належного трудового оформлення, оскільки позивач не мав на це повноважень. Процедура прийняття та звільнення проводилась у центральному офісі, а погоджувалася з регіональним директором ОСОБА_5

Складаючи заяву про звільнення і надаючи одночасно заяву про відпустку ОСОБА_1 фактично припустився помилки. Він знав, що на його місце прийшов новий директор, якому були передані всі справи. Двох директорів в магазині бути не могло і позивач вважав, що його можуть не звільнити з тих чи інших підстав, тому він окрім заяви про звільнення подав і заяву про надання відпустки.   Відповідач скористався помилкою ОСОБА_1 і не надав йому відпустки. Однак, позивач весь цей час будучи працевлаштованим, на роботу не виходив, тому як був впевнений, що знадиться у відпустці. До того ж, в магазині за штатним розписом лише чотири посади, а ОСОБА_6 фактично в цей час вже працював в магазині.  Просив позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити у повному обсязі.

Представник відповідача ЗАТ «Діавест +» повторно в судове засідання не з’явився, про день та час судового розгляду був повідомлений належним чином. Як вбачається з наявних в матеріалах письмових пояснень позовні вимоги ОСОБА_1 не визнають в повному обсязі. Ухвалою суду від 01 жовтня 2010 року зустрічна позовна заява ЗАТ «Діавест +» до ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної шкоди залишена без розгляду на підставі п.3 ч.1 ст. 207 ЦПК України.  

В обґрунтування заперечень відповідач вказував на те, що інвентаризація товарно-матеріальних цінностей в магазині № 23 в місті Маріуполі провадилась на підставі Наказу Генерального директора ЗАТ «Діавест +» ОСОБА_3 про проведення інвентаризації ТМЦ від 24 червня 2008 року комісією у складі: голови комісії - ОСОБА_4 та членів комісії: ОСОБА_7, ОСОБА_8 та ОСОБА_9 За наслідками проведення інвентаризації  був складений акт і встановлена недостача товарно-матеріальних цінностей на суму 13548 гривень. Встановлення недостачі, відповідно до Наказу Міністерства фінансів України № 69 від 11 серпня 1994 року «Про інструкцію по інвентаризації основних засобів, нематеріальних активів, товарно-матеріальних цінностей, грошових коштів і документів та розрахунків», є доказом неналежного виконання позивачем своїх обов’язків, а також незабезпечення ним схоронності товарно-матеріальних цінностей.  

Позивач не заперечував того факту, що був присутній в магазині під час проведення інвентаризації 28 червня 2008 року, ніяких претензій щодо складання акту чи його змісту не пред’являв, акт був підписаний одночасно всіма членами комісії, а також і позивачем. Якщо ОСОБА_1 вбачав порушення в діях представників інвентаризаційної комісії або помилки в акті інвентаризації, він мав право звернутись до Генерального директора - відповідача, який є уповноваженою особою для вирішення даних питань, а щодо помилок в інвентаризаційному акті, зобов’язаний був негайно заявити про це інвентаризаційній комісії. Проте, позивач ніколи не звертався до уповноважених органів відповідача з приводу оскарження дій інвентаризаційної комісії, а отже з усіма висновками був згоден. Оспорюючи висновки комісії, позивач, тим самим, намагається уникнути від відповідальності за борг у сумі 13548 гривень, який виник внаслідок неналежного виконання ним своїх трудових обов’язків. Заявляючи про вчинення щодо нього фізичного та психічного впливу представником інвентаризаційної комісії, позивач разом з тим, з відповідною заявою до правоохоронних органів не звертався.   ОСОБА_1 в присутності всіх членів комісії визнав свою вину, про що власноруч написав розписку та письмові пояснення. Так, згідно викладених пояснень ОСОБА_1  розкрадання більшої частини товару було здійснено ОСОБА_10, який пропрацював на посаді інженера у березні - квітні 2008 року. В квітні даний працівник зник, після чого почали виявлятися нестачі ТМЦ.

Відповідно до Договору про повну матеріальну відповідальність п.п. б) п.1 працівник зобов’язується вчасно повідомляти керівництву підприємства про усі обставини, що загрожують забезпеченню збереження довірених йому матеріальних цінностей. Проте, позивач ні разу не звернувся до відповідача та не повідомив про обставини зникнення товару, про факт розкрадання товару, не звернувся до правоохоронних органів, в компетенції яких знаходиться розгляд даних справ. Порушення позивачем своїх трудових обов’язків мало місце і раніше. Підтвердженням цього є пояснення ОСОБА_1 від 22 січня 2008 року, згідно до якого останій самовільно, без дозволу відповідача, виніс з магазину товар на суму 11743 гривні для власного користування, що стало причиною порушення фінансово-касової дисципліни.

Наказ Генерального директора ЗАТ «Діавест +» ОСОБА_3 № 412 від 27 серпня 2008 року про звільнення позивача з посади директора магазину № 23 в місті Маріуполі на підставі п.2 ст.41 КЗпП України у зв’язку із втратою довір’я є законним. При звільненні, рішення відповідача ґрунтувалось на діях позивача, що дали підставу для втрати довір’я, а саме порушення вимог трудового законодавства щодо незаконного, самовільного прийняття осіб на роботу, порушення фінансово - касової дисципліни (дані факти підтверджуються поясненнями позивача), незабезпечення збереження  майна та не повідомлення відповідача про обставини, що загрожують забезпеченню збереження матеріальних цінностей, невиконання та порушення умов договору про повну  індивідуальну матеріальну відповідальність. Звільнення за недовіру не є дисциплінарним стягненням, а отже, до нього не застосовуються строки передбачені для застосування дисциплінарного стягнення.

ЗАТ «Діавест +» не надавав ОСОБА_1 відпустку з 13 серпня 2008 року, тому  як заяву позивача отримав лише 20 серпня 2008 року. Твердження позивача про те, що питання надання відпустки було погоджено із регіональним директором, не відповідає дійсності, тому як відсутні письмові документи на підтвердження цього. Тим більш, що право на погодження та надання відпустки мав тільки Генеральний директор ЗАТ «Діавест +» ОСОБА_3 Пішовши у відпустку без погодження з керівництвом ЗАТ «Діавест +», ОСОБА_1 самовільно залишив своє робоче місце, а отже і магазин, в якому знаходилися товарно-матеріальні цінності. До того ж, при звільненні при розрахунку заробітної плати позивачу була виплачена і компенсація за невикористану відпустку, однак   сам ОСОБА_1 стверджує, що фактично перебував у відпустці. Проте, переплачену суму в розмірі 414 гривень 37 копійок у добровільному порядку не повернув.

Оскільки відповідачем не були порушені вимоги КЗпП України, вважає вимоги позивача в частині зміни причини звільнення безпідставними, внаслідок чого не підлягають задоволенню  і вимоги в частині стягнення  середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. Просив у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.

    Третя особа ОСОБА_3 у судове засідання не з’явився, про день та час розгляду справи був повідомлений належним чином, про причини своєї неявки суд не повідомив.

  Заслухавши пояснення позивача, представників сторін, допитавши свідків, дослідивши письмові матеріали справи, суд вважає, що позов ОСОБА_1 задоволенню не підлягає з таких підстав.

Пункт 2 ст. 41 КЗпП України надає власнику або уповноваженому ним органу право розірвати трудовий договір у разі вчинення працівником винних дій, які дають підстави для втрати до нього довіри з боку власника або уповноваженого ним органу. З цієї підстави можуть бути звільненні з роботи тільки особи, які безпосередньо обслуговують грошові або товарні цінності, тобто такі з якими може бути укладений договір про повну індивідуальну або колективну (бригадну) матеріальну відповідальність, або які, незалежно від можливості укладення такого договору,  зайнятті прийомом, зберіганням, транспортуванням, відпуском, тощо.

Як роз’ясненно у п. 28 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами  трудових спорів» № 9 від 06 листопада 1992 року, із змінами внесеними Постановами від 26 жовтня 1995 року та 25 травня 1998 року, приводом для звільнення може бути вчинення таким працівником винних або необережних дій, які дають власнику або уповноваженому ним органу підстави для втрати до нього довіри. Зокрема, це може бути порушення працівником правил проведення операцій з матеріальними цінностями, а не сам факт недостачі останніх.

На підставі ст. 135-1 КЗпП України, письмові договори про повну матеріальну відповідальність може бути укладено підприємством, установою, організацією з працівниками  (що досягли вісімнадцятирічного віку), які займають посади або виконують роботи, безпосередньо зв’язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском) перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Перелік таких посад і робіт, а також типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність затверджується в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.

Судом встановлено, що наказом ЗАТ «Діавест +» № 406 від 01 листопада по ОСОБА_1 був прийнятий на посаду директора магазину № 23 міста Маріуполя з 01 листопада 2007 року.

З метою забезпечення збереження матеріальних цінностей, 01 листопада 2007 року між  ЗАТ «Діавест +» в особі генерального директора ОСОБА_3, з одного боку, та працівником магазину № 23 міста Маріуполя ОСОБА_1, з іншого боку, був укладений договір. За умовами цього договору (п.1) працівник, що займає посаду «Директор магазину» і (або) виконує роботу «Директора магазину», безпосередньо пов’язану зі збереженням та продажем матеріальних цінностей, приймає на себе повну матеріальну відповідальність за забезпечення збереження довірених йому підприємством матеріальних цінностей у зв’язку з чим зобов’язується:

а) дбайливо ставитись до переданих йому для збереження або інших цілей матеріальних цінностей підприємства і вживати заходів до запобігання збитку;

б) вчасно повідомляти керівництву підприємства про усі обставини, що загрожують забезпеченню збереження довірених йому матеріальних цінностей;

в) вести облік, складати і подавати у встановленому порядку товарно-грошові й інші звіти про рух і залишки довірених йому матеріальних цінностей;

г) брати участь в інвентаризації довірених йому матеріальних цінностей.

Наказом генерального директора ЗАТ «Діавест +» ОСОБА_3 від 24 червня 2008 року для проведення фактичної перевірки кількості наявних товарно-матеріальних цінностей в магазині № 23 міста Маріуполя, у відповідності з їх реальної вартістю, було призначено проведення інвентаризації  комісії у складі: головуючого комісії ОСОБА_4, членів комісії ОСОБА_11, ОСОБА_8, ОСОБА_9 (т.1 а.с. 35).

Згідно Акту інвентаризації товарно-матеріальних цінностей, скаденого 27 червня 2008 року за наслідками перевірки наявних товарно-матеріальних цінностей в магазині № 23 міста Маріуполя станом на 25 червня 2008 року, була встановлена недостача на суму 13548 гривень 55 копійок. Акт інвентаризації підписаний всіма членами комісії (т.1 а.с.37-42).

Позивач ОСОБА_1 був ознайомлений з цим актом і ніяких зауважень з приводу висновків комісії не зробив. Той факт, що він не заперечував цих обставин, підтверджується і власноруч складеною розпискою.

Так, згідно розписки, ОСОБА_1 як директор магазину № 23 і матеріально відповідальна особа погодився з сумою нестачі, встановленої актом від 27 червня 2008 року в розмірі 13548 гривень, і взяв на себе зобов’язання обговорити строки та спосіб погашення з регіональним директором (т.1 а.с. 36).

Вказані обставини підтвердила і свідок ОСОБА_7, чиї покази були дослідженні в судовому засіданні при повторному розгляді справи. Так, ОСОБА_7 показала, що приймала участь в інвентаризації, яка проводилась в магазині № 23 міста Маріуполя в якості члена комісії. За наслідками проведення інвентаризації був встановлений факт нестачі товарно-матеріальних цінностей в розмірі 13548 гривень 55 копійок. Директор магазину ОСОБА_1 із суму погодився та власноруч написав розписку про погашення даної нестачі.

Крім того, в своїх поясненнях від 28 червня 2008 року ОСОБА_1 особисто виклав обставини виникнення нестачі в магазині № 23. Так, на його думку, велику частину відсутніх позицій   розкрав ОСОБА_10, який працював в магазині інженером в березні – квітні 208 року. Після його зникнення стали виявлятися факти нестачі товарно-матеріальних цінностей.  ОСОБА_1 вважав, що це халатність, але с кожним днем випадків становилось все більше,  приходили клієнти, вимагали повернути з ремонту товар, але комп’ютери були розукомплектовані. Також була виявлена нестача товарно-матеріальних цінностей на  складі, до якого мав доступ ОСОБА_10 (т.1а.с.21).

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 не заперечував того факту, що власноруч написав це пояснення. При цьому пояснив, що не вважав за доцільне повідомляти керівництво ЗАТ «Діавест +» про дані факти, тому як він не приймав товар, його облік та збереження не входило до його компетенції.

Як на підтвердження фактів неодноразового порушення та невиконання належним чином покладених обов’язків з боку директора магазину № 23 ОСОБА_1, відповідачем були надані доповідні записки регіонального директора ОСОБА_5 від 29 червня та 19 серпня 2008 року. Останній не тільки  доводив про факти порушень, а просив керівництво вирішити питання щодо відповідності ОСОБА_1 займаній посаді директора магазина (т.1 а.с. 22, 24).

Як вбачається з пояснювальної записки ОСОБА_1 від 22 січня 2008 року, на прикінці 2007 року він без дозволу керівництва взяв в магазині комп’ютер для особистого постійного користування, загальна сума комплектуючих склала 11 743 гривень. Гроші за даний комп’ютер були внесені ним  у січні 2008 року (т.1 а.с. 20).

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 не оспорював, що наявна в матеріалах справи копія розписки, виконана почерком схожим на його, проте пояснити з яких підстав вона була написана не може, тому як не пригадує обставин, викладених в ній.  

Наказом ЗАТ «Діавест+» № 412 від 27 серпня 2008 року ОСОБА_1 був звільнений з посади директора магазину № 23 міста Маріуполя на підставі п.2 ст. 41 КЗпП України, у зв’язку із втратою довіри. Як вбачається зі змісту наказу підстави для цього стали: наказ від 24 червня 2008 року про проведення інвентаризації товарно-матеріальних цінностей; акт інвентаризації товарно-матеріальних цінностей від 27 червня 2008 року; пояснювальна записка директора магазину № 23 міста Маріуполя ОСОБА_1 від 28 червня 2008 року; розписка ОСОБА_1 від 28 червня 2008 року; доповідна записка від 24 червня 2008 року регіонального директора ОСОБА_5В.( т.1 а.с.7, 19).

    При цьому, суд не може погодитися з доводами відповідача щодо підстави звільнення з причин втрати довіри – акту інвентаризаційної комісії від 27 червня 2008 року, на підставі якого була встановлена недостача товарно-матеріальних цінностей на суму  13 548 гривень 55 копійок. Незважаючи на неодноразові пропозиції суду, відповідач так і не надав документів бухгалтерського обліку, які б підтверджували прийняття позивачем ОСОБА_1 товарно-матеріальних цінностей на будь-яку суму, рух товарів, зокрема, на яку суму було продано, що повинно було залишитися на момент проведення інвентаризації. Оскільки відповідачем не доведено, що нестача, виявлена в ході інвентаризації сталася саме з вини ОСОБА_1, суд не приймає до уваги при постановлянні рішення цю підставу.

Разом з тим, пп. „б” п.1 Договору про повну матеріальну відповідальність зобов’язував позивача сповіщати, до того ж своєчасно, керівництво підприємства про всі обставини, що загрожують забезпеченню збереження доручених йому матеріальних цінностей. Тобто, не повідомлення може стати підставою для притягнення працівника до відповідальності.

Згідно розділу І Переліку посад і робіт з працівниками яких може бути укладений договір про повну матеріальну відповідальність, в частині, що стосується торгівлі, серед інших, передбачена і посада директора у випадку відсутності завідуючого відділом або секції. Як вбачається зі штатного розкладу в магазині посада завідуючого відсутня (т.1 а.с. 98, 99). Що ж стосується працівників торгівлі, які не виконують функції керівників, то вони віднесені до ІІ розділу Переліку.

За таких обставин суд приходить до висновку, що ОСОБА_1 не виконав вимоги пп.. „б” п.1 Договору, тому як вчасно не повідомляв керівництво про всі обставини, які загрожували забезпеченню збереження довірених йому матеріальних цінностей, тобто вчинив дії, які дають власнику  або уповноваженому ним органу підстави для втрати довіри до нього. Виходячи з цього позовні вимоги щодо зміни формулювання причин звільнення задоволенню не підлягають.

Відповідно до положень ч.3 ст. 235 КЗпП України у разі визнання причин звільнення неправильними, коли це не тягне поновлення на роботі, орган який розглядає трудовий спір, зобов’язаний не тільки вказати причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства, а й вирішити питання щодо виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Згідно до ст. 237-1КЗпП України відшкодування моральної шкоди працівнику провадиться у тому разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань.

Позивач ОСОБА_1 як на підставу своїх вимог щодо стягнення середнього заробітку вказував на те, що неправильне формулювання причин звільнення в трудовій книжці перешкоджало його працевлаштуванню. З цими ж обставинами позивач пов’язував і моральну шкоду, наявність  страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків і вжиття додаткових зусиль для організації життя.

Оскільки судом не встановлено підстав для зміни формулювання причин звільнення позивача, позовні вимоги  щодо стягнення середнього заробітку та відшкодування моральної шкоди задоволенню не підлягають.

Також не підлягають задоволенню і позовні вимоги в частині зміни дати звільнення з 27 серпня 2008 року на 28 серпня 2008 року виходячи з наступного.  

 Відповідно до ст. 75 КЗпП України та ст. 10 Закону України Про відпустки” право працівника на щорічні основну та додаткову відпустки повної тривалості у перший рік роботи настає після закінчення шести місяців безперервної роботи на даному підприємстві.

10 серпня 2008 року позивачем на адресу генерального директора ЗАТ „Діавест +” ОСОБА_3 (місце знаходження місто Київ) були направлені дві заяви: одна про надання відпустки з 13 серпня 2008 року, а друга про  звільнення з посади директора магазину № 23 міста Маріуполя за власним бажанням і також з 13 серпня 2008 року (т.1 а.с. 94, 95).

Позивач наполягав на тому, що на роботу з 13 серпня 2008 року він не виходив, вважав, що знаходиться у відпустці з подальшим звільненням.

Проте, будь-яких доказів, на підставі яких, суд мав би можливість зробити обґрунтований висновок про те, що питання надання відпустки вирішувалося чи було погоджено із відповідачем, позивачем не надано. Що ж стосується посилання ОСОБА_1 на те, що він вважав за можливе залишити місце роботи без отримання підтвердження надання відпустки, то ці доводи не можуть бути прийняті судом, тому як ОСОБА_6 не міг бути прийнятий на посаду директора магазину без відповідно звільнення з неї позивача ОСОБА_1

Більш того, як пояснив в судовому засіданні свідок ОСОБА_6 офіційно трудових відносин із ЗАТ „Діавест +” він не мав, трудовий договір з ним не оформлювався, ніяких справ ОСОБА_1 йому не передавав.

Відповідач категорично заперечував той факт, що позивачеві надавалася відпустка. Більш того, при звільненні при нарахуванні заробітної плати ОСОБА_1 була виплачена компенсація за невикористану відпустку. Розмір виплат, отриманих при звільненні, позивачем не оспорювався.

За таких обставин, у суду не має підстав вважати, що звільненню позивача передувало надання частини щорічної відпустки, а тому позовні вимоги щодо зміни дати звільнення з 27 на 28 серпня 2008 року з урахуванням святкового дня – Дня незалежності 24 серпня, задоволенню не підлягають.

Враховуючи, що у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено у повному обсязі, не підлягають відшкодуванню і понесені ним судові витрати.

Разом з тим, відповідно до ст. 88 ЦПК України з ОСОБА_1 в дохід держави підлягає стягненню судовий збір в сумі 8 гривень 50 копійок за розгляд немайнового спору про відшкодування моральної шкоди та витрати з інформаційно-технічного забезпечення розгляду справи в сумі 37 гривень.

Керуючись ст. ст. 10, 11, 60, 88, 209, 212, 214-215, 218 ЦПК України, суд,  –

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Закритого акціонерного товариства «Діавест +» про зміну формулювання причин та дати звільнення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди, судових витрат, відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 в дохід держави судовий збір в сумі 8 гривень 50 копійок та витрати з інформаційно-технічного забезпечення розгляду справи в сумі 37 гривень.

Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку до Апеляційного суду Донецької області через Орджонікідзевський районний суд міста Маріуполя шляхом подачі в 10-дений строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом 10 днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя ________________