№ 2-2809/10
Р І Ш Е Н Н Я
(ВСТУПНА ТА РЕЗОЛЮТИВНА ЧАСТИНИ)
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 жовтня 2010 р. Іллічівський районий суд м. Маріуполя Донецької області під головуванням судді Гімон М.М., при секретарі Кузнецовій І.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Маріуполі цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, 3-тя особа ОСОБА_5, про визнання правочину недійсним та витребування майна з чужого володіння ,–
Керуючись ст.ст. 10, 60, 82, 212, 213, 215 ЦПК України, суд , –
В И Р І Ш И В:
Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, 3-тя особа ОСОБА_5, про визнання правочину недійсним та витребування майна з чужого володіння – задовольнити.
Визнати недійсним договір дарування будинку АДРЕСА_1, укладений 13 листопада 1990 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 та посвідчений нотаріусом Третьої Маріупольської державної нотаріальної контори і зареєстрованим в реєстрі за № 8891.
Витребувати будинок АДРЕСА_1 з незаконного володіння ОСОБА_4, передавший його у власність ОСОБА_2.
Стягнути з ОСОБА_3 а користь ОСОБА_2 судові витрати в сумі 45,50 грн.
Арешт, накладений на будинок АДРЕСА_1 ухвалою Іллічівського райсуду м.Маріуполя від 30.03.2010 року – скасувати.
На рішення може бути подана апеляція в Апеляційний суд Донецької області через Іллічівський районний суд м. Маріуполя потягом 10 днів з дня проголошення рішення.
З повним текстом рішення, яке буде виготовлене 19.10.2010 р., можливо ознайомитися в канцелярій Іллічівського райсуду м.Маріуполя.
Суддя:
№ 2-2809/2010
Р І Ш Е Н Н Я
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 жовтня 2010 р. Іллічівський районий суд м. Маріуполя Донецької області під головуванням судді Гімон М.М., при секретарі Кузнецовій І.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Маріуполі цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, 3-тя особа ОСОБА_5, про визнання правочину недійсним та витребування майна з чужого володіння ,–
В С Т А Н О В И В :
У березні 2010 року позивач звернувся до суду із вказаним позовом, на обґрунтування якого зазначив, що в 1990 році вона з членами своєї родини вирішили, що в старості її онук ОСОБА_3 (надалі Відповідач 1) буде здійснювати догляд за нею, піклуватися та утримувати і за це отримає у власність належний позивачці будинок АДРЕСА_1 в м.Маріуполі. Для оформлення цих домовленостей 13.11.1990 року позивачка у нотаріуса підписала договір, вважаючи, що це був договір довічного утримання. Після цього ОСОБА_3 дійсно переїхав проживати в цей будинок і став надавати допомогу позивачці і її чоловіку. Згодом ОСОБА_3 через особисті обставини залишив спірний будинок і за нього допомогу стала надавати його матір ОСОБА_6 В подальшому, через неможливість виконання ОСОБА_3 обов’язків по утриманню позивача, ОСОБА_2 вирішила розірвати з ним договір довічного утримання для подальшого укладення такого договору з ОСОБА_6, яка фактично надавала їй допомогу, але в січні 2010 року позивачка з’ясувала, що 13.11.1990 року між нею та ОСОБА_3 фактично був оформлений не договір довічного утримання, а договір дарування, на укладення якого позивачка згоди не давала. Оскільки позивачка помилялась щодо природи правочину, який підписувала в 1990 році, але дізналася про це лише в 2010 році, вона звернулась до суду з позовом про визнання вказаною угоди недійсною на підставі ст. 203, 229 ЦК України.
Після попереднього судового засідання позивач доповнив свої позовні вимоги і просив суд на підставі ст. 388 ЦК України витребувати спірний будинок у ОСОБА_4 (надалі Відповідач 2) з його незаконного володіння у свою власність, посилаючись на те, що їй стало відомо, що Відповідач 1, який став власником спірного будинку на підставі оспорюваного правочину (договору дарування), 23.01.2009 року через свою дружину продав за договором купівлі-продажу цей будинок її сину ОСОБА_4, який придбав право власності на нього без достатніх правових підстав.
В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав та пояснив, що позивачка була власником будинку АДРЕСА_1, який вона за домовленістю зі своїм онуком ОСОБА_3 в 1990 році передала у власність останнього в обмін на його зобов’язання забезпечити її догляд та утримання. Ці домовленості були оформлені нотаріальним договором, який вона підписала в наслідок помилки, оскільки як людина малограмотна та з плохим зором вона його змісту не читала та пояснення нотаріуса не зрозуміла, повністю довірившись свому онуку. Відповідач 1 певний час виконував свої зобов’язання, але потім він скоїв злочин, його було засуджено, він відбував покарання, а після звільнення вже не повернувся до утримання позивачки. Весь цей час, сподіваючись на виправлення Відповідача 1 після звільнення з місць позбавлення волі і налагодження його життя утримання позивачці надавала мати Відповідача 1 – ОСОБА_6, але Відповідач 1 не повернувся до нормального життя, в той час як позивачка ще більше постаріла та необхідність у її догляді загострилась, тому вона вирішила розірвати з ним договір довічного утримання і укласти такий договір зі своєю донькою, яка фактично доглядали її та її чоловіка. Оскільки Відповідач 1 останні роки проживав в іншому місці, були складності із спілкуванням з ним, з поверненням документів на будинок, які були необхідні для розірвання договору, тому це затягнулося і лише в січні 2010 року позивачка дізналася, що в 1990 році фактично нею був підписаний не договір довічного утримання, а договір дарування спірного будинку. Цей договір просить визнати недійсним, оскільки наміру дарувати будинок Відповідачу 1 вона не мала, домовленість була про передачу будинку у власність за умови зобов’язань здійснювати Відповідачем 1 догляду та утримання позивачці, надання допомоги, тобто з метою забезпечення життя у старості, а Відповідач 1 ці зобов’язання не виконує. Більш того, позивачу стало відомо, що Відповідач 1 розпорядився будинком, продавши його сину своєї дружини, який зараз є власником будинку. Щодо доводів представника Відповідача 2 про пропуск строку позовної давності, то його позивач вважає не пропущеним, оскільки про порушення свого права в наслідок укладення недійсного правочину він дізнався лише в січні 2010 року, а те, що Відповідач 1 вже більше 3 років не виконує обов’язки по утриманню позивача і тому строк позовної давності вже сплинув, то ці обставини не мають відношення до тих підстав, з яких заявлено позов і це право позивача вирішувати коли йому розривати договір довічного утримання, якби такий дійсно був укладений.
Представник Відповідача 1 в судовому засіданні позовні вимоги визнав частково, пояснивши, що ОСОБА_3 на 1990 рік планував створити власну родину, тому позивачка, її чоловік і матір ОСОБА_6 вирішили передати ОСОБА_3 у власність належний позивачці жилий будинок АДРЕСА_1 за умови що Відповідач 1 візьме на себе зобов’язання по догляду, допомозі та утриманню позивачки до її смерті. Відповідач 1 погодився взяти на себе такі зобов’язання, після чого сторони звернулись до нотаріуса для переоформлення права власності на будинок. Через необізнаність в юридичних питаннях в тонкощі різновидів договорів вони не вникали, висловили намір переоформити право власності на будинок, після чого нотаріус підготував документи і вони їх підписали. Тому факту, що було укладено договір дарування, Відповідач 1 значення не придав, оскільки став піклуватися за позивачем, надавати йому допомогу, став проживати у спірному будинку. Але в 1995 році Відповідач 1 потрапив в місця позбавлення волі на тривалий час, а після звільнення не міг нормально влаштувати своє життя, хоча одружився з ОСОБА_7, проживав в інших містах, мав особисті проблеми, тому зобов’язання з утримання позивача виконувати не міг. В 2007 році, перебуваючи у Вінницькій області, Відповідач 1 оформив своїй дружині довіреність на право вчиняти від його імені дії, оскільки довіряв їй, а йому в м.Маріуполі необхідно було вирішити ряд питань. Про продаж будинку у них домовленості не було і він їй робити цього не доручав. Згодом відносини з дружиною зіпсувались і їх родина розпалась, а про довіреність він забув. Лише в 2010 році він від позивачки дізнався, що на підставі довіреності його колишня дружина від його імені переоформила спірний будинок на свого сина, уклавши з ним договір купівлі-продажу. Це з’ясувалось, коли позивачка стала готувати документи для розірвання договору довічного утримання з метою укладання такого договору з ОСОБА_6, яка фактично здійснювала догляд за позивачкою. Насправді ОСОБА_3 будинок не продавав і ніяких грошей за нього не отримував.
Представник Відповідача 2 в судовому засіданні позов не визнав і пояснив, що договір дарування між позивачем та Відповідачем 1 в 1990 році був укладений на законних підставах в нотаріальній формі, нотаріус при його укладенні повинен був роз’яснити суть угоди і її наслідки. Підписавши договір дарування, сторони висловили свою згоду на укладення саме цього договору. Він вважає, що на час укладення спірного договору сторони не могли домовлятися про довічне утримання, оскільки позивачка зі своїм чоловіком в догляді не нуждалися, оскільки мали достатній дохід, а Відповідач 1 в силу свого молодого віку ще не мав можливості забезпечити їм догляд та утримання. Крім того, позивачка після оформлення договору знялася з реєстрації в спірному будинку і переїхала з чоловіком проживати в інший належний їх будинок по АДРЕСА_2. В будь якому випадку, помилка сталася через особисту недбалість сторін угоди, тому це не може бути підставою для визнання угоди недійсною. Дійсними мотивами позову Відповідач 2, який є добросовісним набувачем права власності на спірний будинок, вважає бажання позивача повернути його у свою власність. На думку Відповідача 2, позивачка і її чоловік не могли не знати про суть угоди, яку вони вчинили в 1990 році, оскільки для її вчинення позивачка отримувала згоду адміністрації ММК ьм.Ілліча, Іллічівського райвиконкому, зверталась з заявою до БТІ для отримання довідки-характеристики, а в нотаріальній конторі її чоловік писав заяву про згоду з укладенням договору дарування.
Третя особа в судовому засіданні вважала позов обґрунтованим і пояснила, що є чоловіком позивачки, з якою спільно в 1990 році вони вирішили передати спірний будинок у власність свому онуку, який зобов’язався за це доглядати їх до смерті та надавати допомогу і утримання. Оскільки вони юридичної освіти не мають та взагалі малограматні, то як правильно називається такий договір не знали. До всіх органів, де оформлювались документи, казали, що бажають „переписати” будинок на ОСОБА_3, який „буде їх доглядати у старості”. Саме за таких умов вони переоформлювали право власності на будинок, оскільки цей будинок був їх єдиним капіталом, який вони збирали для забезпечення своєї старості. Після укладення оспорюваного проточину, суть якого нотаріус доступно не роз’яснив, ОСОБА_3 став проживати в будинку та допомагати позивачці, але в 1995 році він потрапив в місця позбавлення волі на тривалий час, тому допомогу з того часу надавала ОСОБА_6. Після звільнення ОСОБА_3 своє життя нормально влаштувати не зміг, спочатку одружився с ОСОБА_3, але в 2006 році їх сім’я розпалась, Відповідач 1 поїхав в інше місто і стало вочевидь, що належного утримання ОСОБА_2 він надавати вже не буде і нормальний образ життя вести не зможе, тому позивачка прийняла рішення розірвати договір довічного утримання та оформити його з ОСОБА_6, яка дійсно багато років надавала догляд, допомогу і здійснювала утримання. Тривалий час не могли забрати документи на будинок у Відповідача 1, а коли в січні 2010 року стали їх відновлювати та готувати для угоди, з’ясували, що в 1990 році позивачка замість договору довічного утримання підписала договір дарування, а згодом право на будинок перейшло від Відповідача 1 до Відповідача 2 за договором купівлі-продажу, в укладенні якого відповідач 1 участі не приймав і про укладення якого нічого не знав, бо його дружина скористалась довіреністю і переоформила будинок на свого сина.
Суд, вислухавши сторони, свідків, дослідивши матеріали справи, дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.
В судовому засіданні встановлено, що на підставі договору купівлі-продажу від 23.08.1978 року ОСОБА_2 придбала у власність будинок АДРЕСА_1, що підтверджено копіями договору та довідки-характеристики від 05.09.1990 року, отриманих з нотаріальної контори.
Згідно договору дарування від 13.11.1990 року, що оспорюється, який посвідченого нотаріусом Третьої Маріупольської державної нотаріальної контори і зареєстрованим в реєстрі за № 8891, ОСОБА_2 марія Петрівна подарувала, а ОСОБА_3 прийняв в дар жилий будинок по АДРЕСА_1, який належав дарувальнику.
Згідно інформаційної довідки Маріупольського БТІ від 18.01.2010 року, витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно Маріупольського БТІ та копії договору купівлі-продажу житлового будинку від 20.01.2009 року, власником спірного будинку на теперішній час є ОСОБА_4
Як вбачається з вказаного договору купівлі-продажу житлового будинку від 20.01.2009 року, від імені ОСОБА_3 як продавця за довіреністю договір підписувала ОСОБА_7, яка є матір’ю ОСОБА_4, який виступав в якості покупця. Яких-небудь доказів про оплату ОСОБА_4 вартості домоволодіння та передачу коштів ОСОБА_3 в судовому засіданні не надано.
Згідно ст. 203 ч.3 ЦК України, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Згідно ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою статті 203 ЦК України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Згідно ст.ст. 216, 217 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.
Згідно ст. 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилась щодо обставин, які мали істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Згідно ст. 10 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідженню та доведення перед судом їх переконливості.
Вирішуючи спір, суд виходить із принципу справедливості, закріпленому в ст.1 ЦПК України.
Аналізуючи досліджені в судовому засіданні докази в межах заявлених позовних вимог, суд вважає встановленим, що позивачка, в силу свого віку (ІНФОРМАЦІЯ_1), освіти, стану здоров’я (хвороби зору та церебральний атеросклероз), а також конкретних обставин справи, підписуючи оспорюваний договір дарування, помилялась щодо природи правочину, прав та обов’язків, які виникнуть після його підписання, тому цей договір повинен бути визнаний недійсним на підставі ст.229 ЦК України.
В судовому засіданні встановлено, що позивачка знаходиться у похилому віці, на час підписання угоди страждала Ішемічною хворобою серця, атеросклеротичним кардіосклерозом, церебральним атеросклерозом, з якими перебувала на диспансерному обліку в лікарській установі, що підтверджено довідкою із міськлікарні № 1.
Твердження позивачки про те, що 13.11.1990 року, підписуючи договір у нотаріуса, вона за переконаннями своїх рідних вважала, що підписує договір довічного утримання, за яким передає у власність свого онука ОСОБА_3 спірне домоволодіння в обмін на його зобов’язання по її утриманню до смерті, не спростовуються дослідженими в судовому засіданні доказами, а навпаки виглядають переконливо і підтверджуються поясненнями представника відповідача ОСОБА_3, 3-ї особи - допитаного в якості свідка чоловіка позивачки ОСОБА_5, а також свідків ОСОБА_6, ОСОБА_8, ОСОБА_9, які в судовому засіданні пояснювали, що позивачка мала намір передати спірний будинок у власність ОСОБА_3 саме за умови здійснення за нею догляду та утримання і саме таке рішення приймалось в сім’ї позивачки і за таких умов давав свою згоду на укладення угоди чоловік позивачки.
Заперечуючи позовні вимоги, Відповідач 2 посилається на те, що доводи позивача не відповідають дійсності і вона мала намір саме подарувати будинок Відповідачу 1. Ці твердження Відповідача 2 ґрунтуються на його особистих припущеннях, які суд до уваги не приймає, оскільки знати про намір сторін він не міг, бо не тільки не був присутнім при укладенні оспорюваного правочину та обговоренні його умов, а навіть не був знайомий з його сторонами на час його укладення.
Свої доводи Відповідач 2 обгрунтовує тим, що як в наданому нотаріусу при укладенні оспорюваного правочину рішенні Виконавчого комітету Іллічівської районної ради № 526 від 24.10.90 року зазначено про дозвіл ОСОБА_2 саме подарувати спірний будинок, так і в замовленні позивачки в Маріупольське БТІ № 6919 від 14.08.90 р. про видачу довідки-характеристики на домоволодіння зазначено про намір його дарування. Вказані доводи суд до уваги не приймає, оскільки при вирішенні спору встановленню підлягають обставини, які існували на час укладення оспорюванного правочину, а вказані документи складалися задовго до його укладення і не спростовують доводів позивачки про те, що на час підписання договору вона мала намір укласти договір довічного утримання.
При цьому суд звертає увагу на те, що бланк замовлення від імені ОСОБА_2 в Маріупольське БТІ було очевидно складено не нею особисто, а іншою особою, оскільки почерк і підпис в замовленні об’єктивно з першого погляду суттєво відрізняються він того, який є в оспорюваному договорі дарування, який дійсно підписувала позивачка.
Посилання Відповідача 2 як на доказ на заяву ОСОБА_5 в Третю Маріупольську держнотконтору про його згоду на дарування позивачкою спірного будинку також судом до уваги не приймається, оскільки цей документ ні як не відображає волевиявлення самої позивачки.
Також безпідставними є посилання Відповідача 2 на те, що виписка позивачки зі спірного будинку після укладення договору дарування свідчить про її намір укласти саме цей договір, оскільки і у випадку укладення договору довічного утримання, про укладення якого мала на увазі позивачка, вона втрачає право власності на будинок. Тому цілком природно виглядає її виписка з цього будинку з подальшою реєстрацією за місцем свого нового постійного проживання (АДРЕСА_2), тим більше при існуючому на той час строгому інституті прописки.
Не приймає до уваги суд і доводи Відповідача 2 про те, що ним на теперішній час понесені витрати на ремонтні роботи в будинку, оскільки вони ні чим не підтверджені і це не впливає на спірні правовідносини і не є предметом судового розгляду в цій справі. За наявності підстав Відповідач 2 не позбавлений можливості захистити свої права, які він вважає порушеними, шляхом подачі відповідного цивільного позову.
В судовому засіданні не спростовані і пояснення представника Відповідача 1 про те, що ОСОБА_3 не знав про відчуження належного йому домоволодіння АДРЕСА_1 до січня 2010 року. Вони підтверджені і копією довіреності від 29.08.2007 року, на підставі якої від його імені був укладений договір купівлі-продажу з Відповідачем 2, і копією паспорту Відповідача 1, з якого вбачається, що той досі зареєстрований за вказаною адресою.
Пояснення позивачки про те, що вона до січня 2010 року вважала, що Відповідач 1 досі є власником спірного будинку на підставі договору довічного утримання, і лише в цей час дізналася і про укладення оспорюваного договору дарування, і про укладення в подальшому договору купівлі-продажу з відповідачем 2, підтверджені Інформаційною довідкою із маріупоьского БТІ від 18.01.2010 року і не спростовані іншими доказами. За таких обставин, суд вважає, що позивачка дізналася про порушення своїх прав при укладення договору в 1990 році лише в січні 2010 року, тому строк позовної давності повинен відраховуватись з січня 2010 року і нею не пропущений.
Аналізуючи докази, суд не приймає до уваги письмові пояснення нотаріуса Ашла О.К., в яких вона наполягає на проведенні нотаріального оформлення оспорюваного договору дарування у відповідності із діючим законодавством, оскільки конкретних обставин посвідчення оспорюваного договору вона не пам’ятає і цілком зрозуміло, що нотаріус описує свої дії виходячи з вимог діючого законодавства, але ці обставини спростовуються іншими доказами і обставинами справи, які вказують на те, що позивачка не усвідомила істотних умов і наслідків підписаного нею договору.
Згідно ч.1 ст. 388 ЦК України та п.10 Постанови Пленуму ВСУ від 06.11.2009 року „Про судову практику розгляд цивільних справ про визнання правочинів недійсними”, майно може бути витребувано від добросовісного набувача, який не є строною недійсного правочину, шляхом подання індикаційного позову, який може бути розглянутий в одному провадженні з вимогою про недійсність правочину щодо цього майна.
Таким чином, враховуючи обгрунтованость позовних вимог позивачки і з метою захисту її прав, суд вважає необхідним визнати недійсним оспорюваний договір дарування та витребувати на користь позивача з чужого незаконного володіння Відповідача 2 спірне майно, яке було предметом недійсного правочину.
Керуючись ст.ст. 10, 60, 82, 212, 213, 215 ЦПК України, суд , –
В И Р І Ш И В:
Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, 3-тя особа ОСОБА_5, про визнання правочину недійсним та витребування майна з чужого володіння – задовольнити.
Визнати недійсним договір дарування будинку АДРЕСА_1, укладений 13 листопада 1990 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 та посвідчений нотаріусом Третьої Маріупольської державної нотаріальної контори і зареєстрованим в реєстрі за № 8891.
Витребувати будинок АДРЕСА_1 з незаконного володіння ОСОБА_4, передавший його у власність ОСОБА_2.
Стягнути з ОСОБА_3 а користь ОСОБА_2 судові витрати в сумі 45,50 грн.
Арешт, накладений на будинок АДРЕСА_1 ухвалою Іллічівського райсуду м.Маріуполя від 30.03.2010 року – скасувати.
На рішення може бути подана апеляція в Апеляційний суд Донецької області через Іллічівський районний суд м. Маріуполя потягом 10 днів з дня проголошення рішення.
Повний текст рішення суду виготовлений 19.10.2010 р.
Суддя: