Справа № 22ц-3957/10                                                         Головуючий у 1 інстанції: Ковтуненко В.В.

Категорія: 39                                                                             Доповідач: Матвійчук Л.В.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ  СУД  ВОЛИНСЬКОЇ  ОБЛАСТІ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И

21 жовтня 2010 року                             місто Луцьк                  

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Волинської області в складі:

головуючого - судді Русинчука М.М.,

суддів - Матвійчук Л.В., Киці С.І.,

при секретарі Гнепі П.М.,

з участю:

    позивача ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Верховної Ради України про захист честі, гідності та ділової репутації і відшкодування моральної шкоди за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1  на рішення Луцького міськрайонного суду від 21 липня 2010 року,

в с т а н о в и л а :

Рішенням Луцького міськрайонного суду від 21 липня 2010 року в задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі позивач просив вказане рішення скасувати у зв’язку з порушенням судом норм матеріального права та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

    Заслухавши осіб, які беруть участь у справі, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає відхиленню з наступних підстав.

Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, висловлювання відповідача в сесійній залі Верховної Ради України щодо проблем у судовій системі з посиланням, як на приклад, на роботу та поведінку позивача як судді Шацького районного суду Волинської області не є в розумінні закону поширенням про нього недостовірної інформації, яка принижує честь, гідність і ділову репутацію позивача, оскільки такі висловлювання є оціночними судженнями і зроблені відповідачем у зв’язку з виконанням ним посадових обов’язків народного депутата, який відповідно до ст. 80 Конституції України не несе юридичної відповідальності за висловлювання у сесійній залі парламенту.  

Такі висновки суду є правильними та і ґрунтуються на встановлених судом обставинах справи та нормах матеріального права.

Судом встановлено, що 7 лютого 2003 року о 10 годині 00 хвилин ОСОБА_2, перебуваючи в сесійній залі Верховної Ради України та виконуючи посадові обов’язки депутата, у своєму виступі висвітлив проблеми судової системи України і навів конкретний приклад, зокрема, давши характеристику та оцінку роботи і поведінки судді Шацького районного суду Волинської області Ничая В.М. (а.с. 113-115).

Також з матеріалів справи вбачається, що 23 грудня 2004 року ОСОБА_2 в сесійній залі Верховної Ради України під час виступу у дебатах щодо звільнення судді Шацького районного суду Волинської області, не вказуючи прізвища судді, критично висловився та звернув увагу присутніх в сесійній залі депутатів, що завдяки його діяльності «все-таки звільнили голову суду за порушення присяги судді, за грубу, аморальну поведінку. А це його кум, до речі, товариш, «собутильник». Жодного прізвища відповідач у своєму виступі не називав (а.с. 119).

За змістом ст. 7 ЦК УРСР (у редакції 1963 року, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин, що мали місце 7 лютого 2003 року) громадянин або організація вправі вимагати по суду спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать їх честь і гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності.

Статтею 270 ЦК України (у редакції 2003 року, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин, що мали місце 23 грудня 2004 року) встановлено, що відповідно до Конституції України фізична особа, зокрема, має право на повагу до гідності та честі.

Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації (ч. 1 ст. 277 ЦК України).

Згідно з ч. 3 ст. 277 ЦК України негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного.

Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України у п. 15 постанови від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» негативною слід вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації.

За змістом п. 19 зазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з’ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.

Відповідно до ч. 2 ст. 47-1 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Таким чином, з аналізу наведених правових норм випливає, що до предмету судового захисту не входять оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків. В даному випадку висловлювання відповідача не можуть розцінюватися як образа чи наклеп, оскільки вони є вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, який є народним депутатом України і відповідно до ст. 80 Конституції України не несе юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп.

Згідно з ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основних свобод, ратифікованої Україною, передбачено право кожного на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.

Зі змісту цієї норми випливає, що свобода слова, преси, критики представників держави, висловлення своєї думки в процесі обговорення питань, що становлять громадський інтерес, є однією з найважливіших свобод людини.

Аналіз зазначеного національного законодавства та ст. 10 Конвенції і практики її застосування свідчить про те, що межі свободи вираження думок залежать від їх змісту та від того, чим займається особа, стосовно якої ці думки висловлені.

Цивільно-правовий захист честі, гідності та ділової репутації від певних висловлювань допустимий лише при дотриманні свободи думки і слова, вільного вираження своїх поглядів та переконань, закріплених в ст. 34 Конституції України, а необхідність обмежувати вираження думок є менш гострою стосовно публічних осіб.

Застосовуючи положення ст. 10 Конвенції про захист прав людини та основних свобод в рішеннях у справах «Нікула проти Фінляндії», «Яновський проти Польщі» та інших, Суд підкреслює, що межі допустимої інформації щодо посадових та службових осіб можуть бути ширшими порівняно з межами такої ж інформації щодо звичайних громадян (абз. 6 п. 3 Рішення Конституційного Суду України у справі про поширення відомостей від 10 квітня 2003 року № 8-рп/2003).

Як зазначено в рішенні Європейського суду з прав людини у справі  «Лінгенс проти Австралії» свобода вираження поглядів, гарантована п. 1 ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов самореалізації кожної особи. За умови додержання п. 2 зазначеної статті свобода вираження стосується не лише тієї «інформації» чи тих «ідей», які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості й широти поглядів, без яких «демократичне суспільство» неможливе.

Враховуючи вказане та відповідно до зазначених норм національного і міжнародного законодавства та практики Європейського суду з прав людини, колегія суддів вважає, що оспорювана позивачем інформація не відноситься до негативної, до образи чи наклепу, а є оціночними судженнями відповідача, висловленими в межах свободи поглядів, яка є основною складовою права, гарантованого ст. 34 Конституції України і ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, і тому ця інформація не може бути визнана такою, що ганьбить позивача як людину, принижує його честь, гідність, ділову репутацію, тобто порушує його особисті немайнові права, закріплені в ст. ст. 270, 297, 299 ЦК України.

Що стосується позовних вимог до ОСОБА_2 про відшкодування моральної шкоди, то вони задоволенню не підлягають, оскільки в даному випадку відсутні підстави для стягнення з відповідача такої шкоди.

Не підлягають задоволенню також позовні вимоги до Верховної Ради України у зв’язку з їх безпідставністю.

З огляду на вказане, суд першої інстанції, ухвалюючи рішення в даній справі, на виконання вимог ст.ст. 213, 214 ЦПК України належно перевірив і дав вірну правову оцінку доказам, що є в матеріалах справи в контексті вказаних вище норм матеріального права.

Рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а зазначені в ньому висновки є правильними та відповідають обставинам справи.

Виходячи з меж апеляційного розгляду, визначених ст. 303 ЦПК України, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування ухваленого у даній справі судового рішення.

Разом з тим, при ухваленні оскаржуваного рішення в даній справі судом помилково зазначено у вступній та резолютивній частинах рішення як відповідачів Державне казначейство України та Голову Верховної Ради України, оскільки до цих осіб позовні вимоги не заявлялися і вони судом не залучалися у встановленому законом порядку до участі в справі, а тому колегія суддів вважає, що ці помилки слід виправити шляхом виключення з вступної та резолютивної частин рішення слова «Державного казначейства України» та з резолютивної частини – «Голови Верховної Ради України».

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 відхилити.

Рішення Луцького міськрайонного суду від 21 липня 2010 року залишити без змін, виключивши з вступної та резолютивної частин рішення слова «Державного казначейства України» та з резолютивної частини – «Голови Верховної Ради України».

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Судді: