СПРАВА № 2-1336/10

Рішення

  Іменем України

21 серпня 2010 року                                        Комсомольський міський суд

                                               Полтавської області

в складі головуючого судді                         Окунь Т.В.

при секретарі                                 Гончар С.Т.

з участю позивача                             ОСОБА_1

відповідача                                                     ОСОБА_2

представника третьої особи                                                                       Фаріонової Н.М.

розглянувши у відкритому  судовому засіданні в м. Комсомольську цивільну  справу за позовом ОСОБА_1 до ПП”Смірнов” в особі керівника ОСОБА_2 (третя особа без самостійних вимог: Комсомольський міський Центр зайнятості) про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування завданої моральної шкоди,  за зустрічною позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання трудового договору,

встановив:

В червні   2010 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеним позовом, в якому просить поновити її з 01 квітня 2010 року на роботі кухонною робочою в кафе “Козацький сход” ПП “Смірнов”, стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з розрахунку середньомісячного заробітку 903. 07 грн. на місяць  та відшкодувати завдану моральну шкоду в сумі 5 000 грн.

Зазначені вимоги,  підтримані позивачем в судовому засіданні, обґрунтовуються посиланням на порушення ОСОБА_2 норм КЗпП України, всупереч яким відповідач на грунті особистих неприязних стосунків не допускає її на роботу, висуваючи вимогу щодо необхідності розірвання трудової угоди з ініціативи працівника – підстави, яку вона вважає незаконною, оскільки не бажає звільнятись з роботи за власним бажанням.

Відповідач позов не визнав, звернувся до суду із зустрічною позовною заявою про розірвання трудової угоди з ОСОБА_1 за п.4 ст.40 КЗпП України. В судовому засіданні обґрунтовуючи заперечення проти позову, ОСОБА_2 зазначив, що ОСОБА_1 через відсутність без поважних причин на робочому місці з 01 квітня 2010 року має бути звільнена з роботи відповідно до п.4 ст.40 КЗпП України, тому просить задовольнити заявлений ним позов в повному обсязі.

Представник третьої особи залишила вирішення спору на розсуд суду. Суду показала, що реєстрація розірвання трудового договору між сторонами не була  проведена через відсутність домовленості між працівником та фізичною особою, що використовує найману працю, щодо підстави звільнення.

Заслухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, та дослідивши інші докази, суд вважає, що позовні вимоги сторін задоволенню не підлягають з таких мотивів:

    Судом встановлено, що 20 липня 2006 року між ФОП ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був укладений безстроковий трудовий договір, відповідно до якого позивач була прийнята кухонною робочою в кафе “Козацький сход” з встановленням шестиденної робочої неділі (з розрахунку 40 год. на тиждень) та середнім заробітком 310 грн. на місяць (а.с. 35) з подальшим коригуванням графіку робочого часу та заробітку відповідно до законодавчо встановленого розміру мінімальної заробітної плати. Згаданий трудовий договір був зареєстрований в Комсомольському міському центрі зайнятості 26 липня 2005 року за № 629.  Окрім обумовленої  договором роботи, позивач за додаткову оплату, за її згодою, після звільнення відповідного працівника  виконувала роботу прибиральниці в залі обслуговування клієнтів, коло обов’язків за трудовим договором було обумовлене сторонами в усній формі і згадана обставина сторонами не заперечувалась. Разом з тим, як пояснила суду позивач, стосунки із ОСОБА_2 у неї не склалися через створені ним умови праці та вимоги, які він висував попри умовам праці, визначеним трудовим договором, проте з роботи вона не бажала звільнятися, оскільки не могла працевлаштуватися на іншу роботу, сподіваючись щоразу на підвищення заробітної плати.

    Як пояснила суду позивач, 01 квітня 2010 року в день отримання заробітної плати, вона в черговий раз висунула вимогу щодо невідповідності заробітної плати об’єму виконуваної нею роботи, на що отримала відповідь від ОСОБА_2 щодо можливості розірвання трудового договору за її ініціативою. За поясненням позивача, в цей же день у неї в примусовому порядку був відібраний робочий інвентар з одночасним відстороненням від роботи. Від дружини ОСОБА_2 вона почула, що звільнена з роботи і з даного часу в кафе не працює. Побувши деякий час в приміщенні кафе і сподіваючись на те, що власник допустить її до роботи,  вона попросила у нього трудову книжку і невдовзі залишила робоче місце.

    Наступного дня, 02 квітня 2010 року вона прийшла на роботу, сподіваючись приступити до своїх обов’язків, але не була допущена до роботи, на її прохання їй повернули її санітарну книжку, після чого вона звернулась з відповідною скаргою до міського голови, в прокурату  та територіальну  державну інспекцію праці. Отримавши відповідь з інспекції (а.с. 6,7), з відповідною заявою звернулась до суду.

Заперечуючи проти позову, відповідач, посилаючись на п.4 ст.40 КЗпП України,  зазначив, що через фактичну відсутність позивача на робочому місці починаючи з 01 квітня 2010 року без поважної причини, немає правових підстав для задоволення її вимог і поновлення на роботі, оскільки на даний час вона не є особою, що  звільнена з роботи, відсутній також відповідний наказ про звільнення та не проведена реєстрація розірвання трудового договору.

Обґрунтовуючи заперечення проти позову, ОСОБА_2 заперечив також факт відсторонення ОСОБА_1 від роботи, і суду показав, що позивач  щоразу при отриманні заробітної плати висловлювала незадоволення її розміром, супроводжуючи власне незадоволення демонстративною поведінкою та скандалами, на що він їй неодноразово пропонував звільнитись, щоразу пояснюючи, що не в змозі платити їй більше. Суду відповідач пояснив, що весь період  роботи ОСОБА_1 у нього супроводжувався ініційованими позивачкою суперечками, яка будучи незадоволеною умовами праці, водночас не бажала звільнятись з роботи за власною ініціативою. Згадана обставина була підтверджена суду усіма допитаними по справі свідками і по суті не заперечувалась самою позивачкою.

    За поясненням відповідача,  01 квітня 2010 року позивач в черговий раз влаштувала сварку через невідповідність розміру заробітної плати виконуваній нею роботі, і відмовилась приступити до виконання трудових обов’язків. Оскільки робота кафе є специфічною і пов’язана з обслуговуванням клієнтів, до виконання обов’язків кухонної робочої приступила його дружина – ОСОБА_4 ОСОБА_1 він в черговий раз в силу специфіки укладання та реєстрації договорів, де використовується наймана праця, запропонував звільнитись з роботи і написати відповідну заяву. Позивач, демонструючи незадоволення ситуацією що склалася, простояла деякий час на кухні, забрала трудову книжку і пішла з роботи. Наступного дня вона прийшла з вимогою повернути санітарну книжку і погрожуючи зверненням до відповідних інстанцій, в черговий раз залишила робоче місце.  Намагаючись врегулювати спір позасудовим порядком, він запросив її до Центру зайнятості для розірвання трудового договору, але і в Центрі вони не дійшли згоди щодо підстав розірвання трудового договору, через що звільнення та відповідна реєстрація розірвання трудового договору не відбулися. Згадана обставина була підтверджена суду представником Центру Фаріоновою Н.М. Через відсутність позивача на робочому місці без поважних причин починаючи з 01 квітня 2010 року ОСОБА_2 просить задовольнити заявлений ним позов і  розірвати укладений з ОСОБА_1 трудовий договір за п.4 ст.40 КЗпП України.

    Заперечуючи вимоги ОСОБА_2 та доводячи  суду поважність її відсутності на робочому місці починаючи з 01.04.2010 року, ОСОБА_1 на підтвердження факту відсторонення її від роботи окрім особистих пояснень,  представила суду показання свідка ОСОБА_6, який підтвердив суду, що на прохання позивача, пішов з нею 02 квітня 2010 року до приміщення кафе, щоби бути присутнім під час розмови між нею та власником кафе, але зі слів свідка посоромився підійти до самого кафе і залишився чекати ОСОБА_1 у дворі будинку біля кафе, спостерігаючи за нею зовні, але через значну відстань не мав змоги почути характер розмови, що відбувся між позивачем та власником кафе. Розмова була недовгою, і повернувшись, ОСОБА_1 повідомила йому, що забрала власну санітарну книжку,  не була допущена до роботи і має намір за захистом порушеного права звернутись в прокуратуру.

Здійснюючи судочинство на засадах змагальності сторін та диспозитивності цивільного судочинства,  о цінивши докази, надані позивачем на підтвердження факту її відсторонення від роботи, а саме її особисті пояснення, показання свідка ОСОБА_6 та інформацію територіальної інспекції праці, з врахуванням положень ст.59 ЦПК України щодо допустимості доказів, суд не вважає їх належними для того, щоби підтердити факт “недопущення” ОСОБА_1 до роботи 01 квітня 2010 року, і врахувати цей факт як підставу для задоволення її вимог  про поновлення на роботі за умови відсутності наказу про її звільнення і розірвання трудового договору відповідно до норм КЗпП України.

Отже, відсутність факту звільнення працівника з роботи сам по собі виключає факт його поновлення на згаданій роботі, з огляду на що суд наголошує про відсутність підстав для  задоволення пред’явленого ОСОБА_1  позову.  

Вирішуючи питання щодо обґрунтованості позовних вимог,  заявлених ОСОБА_2 суд виходить з наступного:

Спірні правовідносини, що виникли між сторонами регулюються нормами КЗпП України та Постановою КМУ № 1168 від 29.10.209 року про “Деякі питання застосування законодавства про працю фізичною особою, яка використовує найману працю”.

Обґрунтовуючи неможливість розірвати договір з ОСОБА_1 за власною ініціативою, ОСОБА_2 послався на неможливість (зі слів працівників Центру) розірвати трудовий договір у відсутність працівника, в т.ч. при реєстрації розірвання такого договору в Центрі.

Разом з тим, відповідно до п.4 Постанови у разі розірвання трудового договору з ініціативи фізичної особи  у випадах, визначених КЗпП України, така особа зобов’язана письмово повідомити про свій намір працівникові та у визначені строки провести передбачений законодавством розрахунок. Державна  служба зайнятості протягом трьох робочих днів з дня надходження документів знімає трудовий договір з реєстрації, про що робить відповідний запис у книзі реєстрації трудових договорів та повідомляє працівникові. Працівник має право оскаржити рішення фізичної особи щодо його звільнення з роботи у порядку, встановленому законодавством.

    Таким чином, свідомо не дотримавшись законодавчо врегульованої процедури розірвання трудового договору за ініціативою фізичної особи, та відсутності будь-яких перешкод для ініціювання розірвання такого договору, відповідач звернувшись з такою вимогою до суду, фактично переклав на суд невластиву суду функцію розірвання трудового договору з працівником, власне, що такі функції законодавчо покладені на фізичну особу, що використовує найману працю  та Центр зайнятості населення.  

    Отже, вимогу ОСОБА_2 суд вважає такою, що не потребує врегулювання в спірному порядку, оскільки процедура та підстави розірвання і реєстрації розірвання такого договору  прямо передбачені в Законі.

На підставі викладеного, керуючись Постановою КМУ № 1168 від 29.10.2009 року “Деякі питання застосування законодавства про працю фізичною особою, яка використовує найману працю”, ст.ст. 232, 233 КЗпП України, ст. ст. 213, 215 ЦПК України, суд,

вирішив:  

В задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити повністю.

В задоволенні позову ОСОБА_2  відмовити повністю.

Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку до Апеляційного суду Полтавської області протягом 10-ти днів з дня його проголошення.

                                          Суддя                                                                                  Т.В.Окунь