Справа №2-796/2010р.

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ       УКРАЇНИ                      

09 вересня 2010 року Залізничний районний суд м. Львова в складі:

головуючої – судді         -     Мусієвського Є.П.

при секретарі         - Вантух К.Г., Прийма О.С., Пелещишин І.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу  за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, з участю третьої особи Львівського обласного комунального підприємства „Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки”  про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлового приміщення, визнання права власності і витребування майна від добросовісних набувачів та за зустрічним позовом  ОСОБА_3,  ОСОБА_4 до ОСОБА_1, з участю третіх осіб: Львівського обласного комунального підприємства „Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки”, приватних нотаріусів Єгорової Н.В., Герилів М.Р. і Кулиняк І.Я. про визнання права власності на не житлове приміщення, -

в с т а н о в и в:

    Позивач звернувся в суд з позовом, в якому просить визнати недійсними договори купівлі-продажу нежитлового приміщення по АДРЕСА_1 від 02.07.1996 року, який  укладений між ПВТП «Жубер» та ОСОБА_2, від 06.06.1999 року, між ОСОБА_2 та ОСОБА_4.   від 07.07.2000 р., укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_3,  про визнання за ним права власності на вказане приміщення, мотивуючи свої позовні вимоги тим, що довіреність на підставі якої було відчужене нежитлове приміщення, видане від його імені, як засновником ПВТП «Жубер», ОСОБА_9, ним не підписувалось, тому вважає, що він як одноосібний власник ПП «Жубер» має право вимагати визнання за ним, як фізичною особою, право власності на спірне приміщення, а раніше звернутись в суд з такою вимогою не мав можливості, так як вимушено у травні 1996 року виїхати до США, звідки вперше повернувся на територію України у 2007 році і дізнався про відчуження спірного нежитлового приміщення.

    В судовому засіданні позивач та його представник позов підтримали та такий уточнили, покликаючись на те, що він-позивач не був наділений повноваженнями на видачу довіреності, а також довіреність не завірена нотаріально, що не надавало підстав для оформлення договору купівлі-продажу, крім того після виїзду у 1996 року на територію України повернувся у 2004 році і йому невідомо чому в позові зазначено, що у 2007 році, однак пропуск строку звернення до суду пропущено з поважних причин, так як був зайнятий іншими справами, просять позов задоволити.

             Представник відповідачів позову не визнав та в інтересах відповідачів звернувся з зустрічним позовом, покликаючись на те, що кожен з його довірителів придбав по ? частині спірного нежитлового приміщення у ОСОБА_2 на підставі договорів купівлі-продажу, посвідчених нотаріально, тому вважає, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4. є добросовісними набувачами, так як оскаржувані договори укладені у відповідності до чинного законодавства, а лише у 2009 року довідались, що власник підприємства «Жубер» не визнає та оспорює право довірителів на спірне нежитлове приміщення, внаслідок їх право підлягає захисту в судовому порядку, крім того позивач по первісному позову ще у 1996 році доручаючи відчуження приміщення достовірно знав про це, однак до 2009 року в суд не звертався, пропустив строк звернення до суду без поважних причин, просить в задоволенні первісного позову відмовити, а зустрічний задоволити.

    Відповідач за первісним позовом ОСОБА_2 належним чином повідомленим про час, місце слухання справи, однак в судове засідання повторно не з»явився без поважних причин, тому суд вважає за можливе розглянути справу без участі відповідача.

    Треті особи ЛОКП „Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки”, приватні нотаріуси  в судове засідання повторно не з»явились без поважних причин, однак останні лише надали суду належно оформлені документи, які витребовувались у них, тому суд вважає за можливе розглянути справу без їх участі.

    Заслухавши позивача, представників сторін, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що первісний позов підлягає відмові, а зустрічний задоволенню з наступних підстав.

    Відповідно до документів представлених на вимогу суду приватним нотаріусом ОСОБА_10 /прошитих і пронумерованих на 14-ти арк./ судом встановлено:

    що договір купівлі-продажу приміщення від 10.04.1996 року за № 401 укладено між представником Фонду державного майна України у м.Львові та Приватни виробничо-торговим підприємством «Жубер» в особі директора ОСОБА_1, який на підставі Статуту, про передачу у власність ПВТП «Жубер» за суму 938993000 крб., приміщення по вул.Городоцька, 100 у м.Львові площею 37,1 кв.м. Даний договір від імені покупця підписаний ОСОБА_1 і скріплений печаткою ПВТП «Жубер» /а.с.85-87/.

 Згідно копії акту прийому-передачі № 401-а від 27.06.1996 р. слідує, що цей акт складено між Представництвом Фонду державного майна України у м. Львові, як продавцем, та покупцем ПВТП «Жубер» в особі директора ОСОБА_1, що діяв на підставі Статуту. Актом засвідчено передачу у власність покупця приміщення за адресою АДРЕСА_1. Акт від покупця  підписано ОСОБА_1 та скріплено печаткою ПВТП «Жубер» /а.с.92/.

Відповідно до нотаріально посвідченого приватним нотаріусом Єгоровою Н.В. договору купівлі-продажу від 02.07.1996 р., приватне виробничо-торгівельне підприємство „Жубер”, від імені якого на підставі доручення від 28.06.1996 р. діяв ОСОБА_9, продало, а ОСОБА_2 придбав приміщення магазину загальною площею 37,1 кв. м по АДРЕСА_1 /а.с.84/.

З копії довідки приватного нотаріуса Єгорової Н.В., яка є в матеріалах наданих нотаріусом суду, вбачається, що нотаріусом при посвідченні договору купівлі-продажу повноваження ПВТП «Жубер» перевірено (статут та свідоцтво підшиті до договору) /а.с.96/.

Відповідно до копії доручення, підписаного засновником ПВТЗ «Жубер» ОСОБА_1 та скріпленого печаткою підприємства, вказане ТВТП «Жубер» в особі засновника ОСОБА_1 доручає ОСОБА_9 представляти інтереси підприємства з правом підпису угод, які стосуються купівлі, продажу, дарування, відчуження приміщення по АДРЕСА_2 та приміщення по АДРЕСА_1 /а.с.97/.

Згідно копії реєстраційного посвідчення, виданого Львівським міжміським бюро технічної інвентаризації 28.06.1996 р., приміщення по АДРЕСА_1 площею 37,1 кв.м зареєстровано на праві приватної власності  за ПВТП «Жубер»/а.с.93/.

З копії реєстраційного посвідчення, виданого Львівським міжміським бюро технічної інвентаризації, від 04.07.1996 р. убачається, що таким засвідчено право приватної власності приміщення площею 37,1 кв. м в цілому по АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 /а.с.15/.

Згідно копії нотаріально посвідченого нотаріусом Герилів М.Р. договору купівлі-продажу від 26.06.1999 року ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_4. придбала 1/2 частину нежитлового приміщення, що знаходиться по АДРЕСА_1 /а.с.17/.

Копією реєстраційного посвідчення, виданого ЛОДКП „БТІ та ЕО”, від 30.06.1999 р. підтверджено, що ОСОБА_4. належить на праві приватної власності 1/2 нежитлового приміщення по АДРЕСА_1 /а.с.18/.

З копії нотаріально посвідченого приватним нотаріусом Кулиняком І.Я. договору купівлі-продажу від 27.07.2000 року ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_3 придбав 1/2 частину нежитлового приміщення, що знаходиться по АДРЕСА_1 /а.с.19/.

Копією реєстраційного посвідчення, виданого ЛОДКП „БТІ та ЕО”, від 09.08.2000 р. підтверджено, що ОСОБА_3 належить на праві приватної власності 1/2 нежитлового приміщення по АДРЕСА_1 /а.с.20/.

В судовому засіданні представник відповідачів за первісним позовом подав заяву про застосування до первісного позову позовної давності, як це передбачено ч.3 ст.267 ЦК України, посилаючись на те, що оскільки у червні 1996 р. ОСОБА_1 видавав довіреність на продаж спірного приміщення і таке було продано через 3 дні після оформлення права власності на нього за підприємством, то з цього часу позивач знав про даний факт і з цього часу слід рахувати строк позовної давності.

З позовної заяви ОСОБА_1 убачається. що до суду така заява вперше подана 30.01.2009 року.

З оглянутого у судовому засіданні закордонного паспорту громадянина США ОСОБА_1, який був наданий суду позивачем, убачається, що у даному паспорті є відмітки прикордонної служби України, якими підтверджується, що починаючи з 05 березня 2004 року і до теперішнього часу  ОСОБА_1 неодноразово перетинав кордон з Україною та в”їзжав  до України /а.с.127-137/.

Дані обставини підтвердив у судовому засіданні і сам позивач ОСОБА_1

Згідно ст.60 ЦПК України – кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

З позовної заяви ОСОБА_1 від 21.01.2009 р. вбачається, що у травні 1996 р. він змушений був виїхати на постійне місце проживання в Сполучені Штати Америки і вперше повернувся до України у 2007 році і саме тоді тільки дізнався про відчуження спірного приміщення (а.с.5).

ОСОБА_1 та його представники не надали суду документів на підтвердження того коли саме ОСОБА_1 виїхав з України на постійне місце проживання до США.

Разом з тим, викладене у позовній заяві та у поясненнях позивача ОСОБА_1 вказує на намагання ввести суд в оману, як з огляду на вищевказане, так і на те, що з наведеного вище акту прийому-передачі спірного приміщення за № 401-А слідує, що такий підписано ОСОБА_1 27.06.1996 р. Тобто ОСОБА_1 не міг у травні 1996 р. виїхати з України, оскільки ще у кінці червня 1996 р. підписував офіційні документи щодо оформлення права власності на спірне майно.

З уточнень до позовної заяви від 22.04.2010 р. слідує, що позивач ОСОБА_1 визнав, що в дійсності він, як засновник приватного підприємства «Жубер» підписував доручення на право продажу спірного приміщення, однак вважає, що таке не було дійсним, оскільки нотаріально не посвідчувалось.

За наведених обставин суд приходить до висновку, що ОСОБА_1 достовірно знав про відчуження спірного приміщення 02.07.1996 р., цей факт  визнано в уточненнях до позовної заяви, поданих 22.04.2010 р., а отже строк позовної давності слід рахувати з моменту укладення спірного договору купівлі-продажу тобто з 02.07.1996 р.

Ст.71 ЦК України (в ред..1963 р.) та ст..257 ЦК України (в ред..2004 р.) зазначено, що строк позовної давності встановлюється у три роки.

Позивач не надав суду жодного доказу на обґрунтування поважності пропуску ним строку позовної давності та не заявляв клопотання про поновлення строку позовної давності. При цьому суд звертає увагу, що позивач ОСОБА_1, тільки після огляду судом його закордонного паспорту, визнав, що в дійсності вперше повернувся до України не у 2007 р., як це зазначено у його позові, а ще у березні 2004 р.

Згідно ч.4 ст.267 ЦК України – сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Відповідно до ст.204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним

    Відповідно до ст.387 ЦК України – власник має право витребувати своє майно тільки від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

    Ст. 330 ЦК України передбачено – якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього якщо відповідно до ст.388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

    Ст. 388 ч.1 ЦК України передбачає, що у добросовісного набувача вилучити придбане майно можливо тільки у певних випадках: майно загублене власником або особою якій він передав майно у володіння, майно викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння, майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння не з їхньої волі іншим шляхом.

    Позивач, як на підставу витребування майна, зазначає, що майно вибуло з його володіння, як власника, не з його волі іншим шляхом.

    Як встановлено судом, і це стверджується в уточненнях до позовної заяви, ОСОБА_1, як засновник приватного підприємства, мав намір продати спірне приміщення і для цього надав, підписане ним,  відповідне доручення ОСОБА_9 З наведеного суд вважає безпідставним твердження позивача, що майно вибуло з його володіння без його волі.

     Твердження позивача про те, що він, підписуючи доручення, не був органом юридичної особи і згідно зі статутом єдиною повноважною особою видавати довіреності був директор,  судом  до уваги не беруться, оскільки спростовуються долученими до справи доказами. Так, як убачається з вищенаведених договорів купівлі-продажу від 10.04.1996 р. та акту прийому-передачі спірного приміщення ці документи від імені ПВТП «Жубер» підписувались ОСОБА_1, як директором підприємства. Зі Статуту ПВТП «Жубер», зареєстрованого 27.11.1995 р. слідує, що постійне керівництво діяльністю підприємства очолює директор, яким може бути і сам засновник (п.2.7). До виключної компетенції Засновника відноситься: затвердження договорів, укладених дирекцією підприємства на суму більше 10000000 крб. (п.2.6 «з»). Трудовий колектив складається з Засновника, який може брати участь у справах підприємства своєю особистою працею, та найманих працівників.(п.9.1).

    Відповідно до ст.10 п.6 Закону України «Про підприємства в Україні», який був чинним станом на 1996 рік,   підприємству  надається право, якщо інше не передбачено чинним законодавством та його статутом, продавати, передавати безоплатно, обмінювати, здавати в оренду громадянам засоби виробництва та інші матеріальні   цінності. Ст.14 п. 1 вказаного Закону передбачалось, що управління  підприємством  здійснюється   відповідно   до статуту  на  основі  поєднання  прав  власника щодо господарського використання свого  майна  і  принципів  самоврядування  трудового колективу. Власник  здійснює  свої  права  по  управлінню  підприємством безпосередньо  або  через  уповноважені  ним  органи.  

    Згідно ст.66 ч.2 ЦК України (в ред..1963 р.) довіреність від імені кооперативної або іншої громадської організації видається за підписом осіб, уповноважених на це статутом, з прикладенням печатки цієї організації.

    Ст.225 ЦК України (в ред..1963 р.) передбачалось, що право продажу майна належить власникові.

    Ні позивачем ні його представниками суду не було надано документів, підтверджуючих, що у період з 10.04.1996 р. по 02.07.1996 р. директором ПВТП «Жубер» був не ОСОБА_1, а інша особа. Крім того, наявність печаток підприємства на офіційних документах, підписаних ОСОБА_1 вказує, що печатка ПВТП «Жубер» знаходилась саме у ОСОБА_1

    З довідки Головного управління статистики у Львівській області за № 20-09/48 від 15.01.2009 р. слідує, що приватне виробничо-торгівельне підприємство «Жубер» зареєстровано в єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України. Керівник – ОСОБА_1 (а.с.46).

    За таких обставин суд приходить до висновку, що ОСОБА_1 у відповідності до вимог діючого на той час законодавства та Статуту ПВТП «Жубер» і як директор підприємства і як його засновник мав повноваження на видачу доручення на відчуження нерухомого майна підприємства. А, як слідує з п. 2.6 «з» Статуту відчуження майна на суму понад 10 млн. крб. (продаж спірного приміщення вчинено за 938993000 крб.) можливо було виключно  за згодою засновника, тобто ОСОБА_1

    Судом не приймаються до уваги і твердження позивача, що він має право як фізична особа вимагати визнання за ним права власності на спірне приміщення, оскільки рішенням арбітражного суду Львівської області від 20.11.2000 р. скасовано державну реєстрацію ПВТП «Жубер».    

    Ст.91 ч.5 ГК України встановлено, що ліквідація господарського товариства     вважається завершеною, а товариство таким,  що припинило свою діяльність,  з дня внесення запису про його ліквідацію до державного реєстру.

    З довідки Головного управління статистики у Львівській області за № 20-09/48 від 15.01.2009 р. слідує, що приватне виробничо-торгівельне підприємство «Жубер» зареєстровано в єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України. (а.с.46).

    Позивачем не надано суду доказів, що на даний час ПВТП «Жубер» виключено з державного реєстру України.

    За таких обставин суд приходить і до висновку, що ОСОБА_1 не є належним позивачем і як фізична особа не має права на звернення з позовом про визнання за ним права власності на приміщення, яке в дійсності належало юридичній особі - ПВТП «Жубер», яка на даний час не ліквідована.

    Зміни позивачем обґрунтувань своїх позовних вимог, спочатку про те, що відчуження спірного приміщення відбулось за дорученням, яке він не підписував, а згодом, що таке доручення підписував, однак воно не мало юридичної сили, оскільки не було нотаріально посвідченим, а потім дача ним пояснень, що все ж таки він не підписував доручення,  суд розцінює як намагання ведення суду в оману та недобросовісного здійснення своїх процесуальних прав, що є порушенням  вимог ч.3 ст.27 ЦПК України.

    В судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_2 у встановленому законом порядку шляхом укладення нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу придбав у ПВТП «Жубер» нежитлове приміщення по АДРЕСА_1.  Таким чином ОСОБА_2 був добросовісним набувачем. З уточнених позовних вимог убачається, що ОСОБА_1, як одноосібний власник підприємства, видав та підписав доручення на ім’я ОСОБА_9 з правом продажу спірного приміщення, чим у такий спосіб реалізував своє право на розпорядження майном. Отже продаж приміщення ОСОБА_9 було вчинено на законних підставах і в межах наданих йому власником підприємства повноважень. За таких обставин суд приходить до висновку, що спірне майно вибуло з володіння позивача за його волі. Відповідач ОСОБА_2 також розпорядився належним йому майном на свій розсуд власника і у нього не було жодних підстав вважати, що він не має права на відчуження майна.

    Суд враховує і той факт, що після придбання спірного приміщення у липні 1996 року ОСОБА_2 тривалий час – майже 4 роки використовував його для власних потреб, а не намагався одразу перепродати, що свідчить про добросовісність його дій.

    Позивач не надав нормативно-правових обґрунтувань з яких підстав вважає, що ОСОБА_2 не мав права відчужувати спірне приміщення  ОСОБА_3 та ОСОБА_4

    З урахуванням викладеного, що вказує на безпідставність позовних вимог, а також враховуючи, що позивач не надав суду доказів щодо поважності пропуску ним строку позовної давності, про застосування якого відповідачами подана відповідна заява, суд вважає, що у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 слід відмовити.

    Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є обґрунтованими, підтверджуються наявними у справі доказами та вимогами закону, а тому підлягають до задоволення.  Конституція України гарантує, що право приватної власності є непорушним (ст.41 ч.4). Аналогічно відповідно до ст.321 ЦК України – право власності є непорушним і ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Ст.392 ЦК України встановлено, що власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається  іншою особою.

Керуючись ст.ст .10,60, 209, 212-215  ЦПК України, ст.ст. 321, 330, 387-388, 392 ЦК України, суд -

в и р і ш и в :

    У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.

    Зустрічний позов ОСОБА_4 та ОСОБА_3 –задоволити.

    Визнати за ОСОБА_4 та за ОСОБА_3 право власності на нежитлового приміщення, по 1/2 частини  за кожним, загальною площею 37,1 кв. м, яке знаходиться по АДРЕСА_1.

    Накладену ухвалою Залізничного районного суду м.Львова від 26.02.2009 року заборону вчинення будь-яких дій, щодо відчуження нежитлових приміщень площею 37,1 кв.м. за адресою:  АДРЕСА_1 - скасувати.

    Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Львівської області через суд 1-ї інстанції протягом десяти днів з моменту проголошення .

Суддя