Справа №2-126/10

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

смт. Кегичівка                                                                                                                                                    16 вересня 2010 року

    Кегичівський районний суд Харківської області  у складі головуючого судді Криворотова С.В., при секретарі Михальчук В.В., з участю осіб, які беруть участь у справі: представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2, а також відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_4 та  ОСОБА_5, розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні суду справу за позовом  ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_3, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11,  ОСОБА_4, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_5 про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_6 звернувся з позовами до ОСОБА_7, ОСОБА_3, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11,  ОСОБА_4, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_5 про захист честі, гідності, ділової репутації та стягнення моральної шкоди, в яких просить зобов’язати відповідачів «направити до Міністерства соціального захисту населення лист про відкликання раніше поданої скарги на дії ПП «Східавтотранс+» наступного змісту: «Офіційно повідомляю, що відомості, поширені в скарзі на дії посадових осіб ПП «Східавтотранс+», не відповідають дійсності у зв’язку з тим, що зазначені факти не були підтверджені жодними доказами та нормами чинного законодавства». Також позивач просить стягнути з кожного відповідача по 1000 грн. «в якості відшкодування моральної шкоди, заподіяної внаслідок порушення честі, гідності та ділової репутації», та судові витрати у справі.  

Згідно з викладеними у позові обставинами, у січні 2010р. відповідачі подали колективну скаргу до Міністерства соціального захисту населення України, в якій посилаються на махінації ОСОБА_6, як посадової особи (директора) ПП «Східавтотранс+» та акціонера ВАТ «Кегичівське АТП-16352», під час прийняття та звільнення з роботи працівників, невиплату розрахункових коштів, заниження рівня заробітної плати, на дії позивача з головою правління ВАТ «Кегичівське АТП-16352» [Гончаровим В.В.], направлені на передачу між ними нерухомого майна. Позивач вважає це поширенням недостовірної інформації, яка, на його думку, «порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації», порушенням ст.ст. 32,68 Конституції України. Позивач стверджує, що ця інформація «значною мірю вплинула на господарську діяльність ПП «Східавтотранс+», формує про нього негативний імідж», чим йому спричинено моральну шкоду.    

Враховуючи однорідність позовних вимог одного й того самого позивача, щодо одного й того ж предмета – спільного звернення, яке стосується одних і тих же обставин, має колективний характер і не може бути, як просить позивач, відкликаним кожним автором окремо, в індивідуальному порядку, усі позови об’єднані в одне провадження.  

Беручи до уваги, що у згаданому зверненні відповідачів згадуються також ПП «Східавтотранс+», ВАТ «Кегичівське АТП-16352», особисто керівник останнього Гончаров В.В., у зв’язку з чим рішення у справі може вплинути на їх права або обов’язки, усі вони залучені в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, із забезпеченням права участі на стороні позивача.      

Відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_9 подали письмову заяву-клопотання, яку потім змінили на «заперечення та клопотання». У першій вони просять про встановлення факту проставляння дати працівниками ПП «Східавтотранс+» на заявах про звільнення. У другій, по суті заявленого позову вважають, що посилання позивача на  ст.ст. 32,68 Конституції є безпідставними, повідомляють про виплату їм зарплати «в конверті», неотримання її по відомостях, що спричинило їм шкоду при виході на пенсію та прийнятті статусу безробітного, та у зв’язку з чим вони будуть звертатись до правоохоронних органів; просять про встановлення факту проставляння дати працівниками ПП «Східавтотранс+» на заявах про звільнення.

   Відповідач ОСОБА_7 надав письмове заперечення, в якому просить визнати його звільнення незаконним, відшкодувати заробітну плату з моменту звільнення до наступного працевлаштування, відшкодувати завдану йому та сім’ї моральну шкоду в сумі 7000 грн.

   Оскільки заява ОСОБА_4 та ОСОБА_9 про встановлення факту проставляння дати працівниками ПП «Східавтотранс+» на заявах про звільнення, а також заперечення ОСОБА_7 є, по суті, зустрічними позовними заявами, які подані з порушенням вимог ст.ст.119-120 ЦПК України, їх, у порядку ст.124 та на підставі ст.121 Кодексу,  залишено без руху та повернено.

   У судовому засіданні представником позивача, а також третіми особами на його стороні, позов підтримано, відповідачі  його не визнали.

          Особи, які беруть участь у справі, пояснили:

Представник ОСОБА_1 виклала обставини позовної заяви, вважає, що у своєму зверненні відповідачі надали недостовірні відомості. Пояснила, що частина відповідачів (ОСОБА_7,ОСОБА_10,ОСОБА_3, ОСОБА_11,ОСОБА_13)  працювали і були звільнені з ВАТ «Кегичівське АТП-16352), а не з ПП «Східавтотранс+», тобто, з іншого підприємства, про що додала письмове пояснення позивача. Наголосила, що перевірка інспекції праці викладені у зверненні порушення не підтвердила. Вважає, що своїм зверненням відповідачі мали намір завдати шкоду позивачеві.  

Гончаров В.В., він же керівник ВАТ «Кегичівське АТП-16352», пояснив, що заробітна плата відповідачам нараховувалась і видавалась правильно, порушень не було.

У судовому засіданні надали пояснення відповідачі  ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5

ОСОБА_3 пояснив, що підписав звернення  як і інші водії, на ПП «Східавтотранс+» не працював, оскільки пішов на пенсію з ВАТ «Кегичівське АТП», особисто претензій до позивача не має, мети принизити його не мав..  

ОСОБА_5 пояснив, що стосовно них на підприємстві дійсно допускались порушення.  Ним  було написано заяву про звільнення за власним бажанням. Особисто підписав незаповнену відомість, щодо отримання розрахункових коштів, на даний час дані гроші не отримав. Скаргу до міністерства підписав  з метою захисту своїх прав.

ОСОБА_16 пояснив, що неодноразово підписував  відомості про отримання заробітної плати, але гроші не отримував. Заяву про звільнення його заставили написати. Колективне звернення підписав для встановлення справедливості.

Зазначені вище, а також решта усіх інших відповідачів, надали до суду письмові заяви, в яких позов не визнають. Наполягають, що, подаючи звернення до Міністерства праці,  мали виключно одну мету - поновити свої права,  і не бажали завдавати позивачеві якоїсь шкоди.

 У судовому засіданні допитані свідки – діючі працівники підприємства, яке наразі очолює позивач:

 Свідок ОСОБА_17, відповідальна за роботу з кадрами, що дійсно ОСОБА_7,ОСОБА_10,ОСОБА_3, ОСОБА_11, ОСОБА_13  працювали і були звільнені з ВАТ «Кегичівське АТП-16352, а не з ПП «Східавтотранс+». Частина працівників писали заяви про звільнення в її присутності, заяви приносили до неї особисто. Сумнівів щодо підписів працівників у заявах, відомостях, наказах не виявлено, відношення до розрахунків вона не має.

 Свідок ОСОБА_18, головний бухгалтер, показала, що на час звільнення відповідачів працювала економістом, відношення до викладених фактів не мала, про видачу зарплати в конвертах їй невідомо, працівники зі скаргами до неї не зверталися.

 Свідок ОСОБА_19, диспетчер, показала, що до вирішення кадрових та бухгалтерських питань відношення не має, про порушення їй не відомо.

 У судовому засіданні  досліджені усі надані сторонами докази, зокрема, копії звернення відповідачів до Міністерства праці та соціального захисту населення України, листа про його переадресування та акту перевірки інспекцією праці, заяв та наказів про прийняття та звільнення відповідачів, платіжних відомостей, заяви ОСОБА_4 прокурору Кегичівського району, документів про ліквідацію ВАТ «Кегичівське АТП-16352» та інші.  

    При аналізі доказів у справі суд керується положеннями ст.  60 ЦПК України про те, що обов'язки доказування і подання доказів покладається на сторони, тому виходить лише із тих доказів, які надані ними під час розгляду справи.

    Заслухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків, дослідивши докази, суд доходить висновку про те, що заявлений позов задоволенню не підлягає з наступних підстав.

    Судом встановлені такі обставини та відповідні їм правовідносини: права та обов’язки сторін у справі визначаються правовідносинами щодо прав та свобод громадян, зокрема, на звернення, додержання та захист прав, відшкодування шкоди, а також обов’язків їх додержання, які врегульовані ст.ст.32,40,68 Конституції України, ст.ст.15,16,23,270,277,297,299,1167 ЦК України,  ст.ст.1,3,4,5,14,46,49 Закону України «Про інформацію», ст.ст. 1-4,9,24,26 Закону України «Про звернення громадян», іншими нормативними актами, з урахуванням роз’яснень, викладених у п.1, п. 16 Постанови № 1 Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи».  

 Так, встановлюючи права та обов’язки позивача, суд керується тим, що відповідно до ст. 32 Конституції України, ч.1 ст.15, ч.1 ст.16, ч.1 ст. 270, ст. ст. 297,299  ЦК України, кожна особа має права на повагу до гідності та честі, на недоторканість ділової репутації, звернутися до суду за захистом їх та права спростовувати недостовірну інформацію про себе. Виходячи з цього, позивач має право звернутись до суду за захистом тих прав, які він вважає порушеними, зокрема, на повагу до гідності та честі, ділової репутації, на спростування недостовірної інформації.  

Згідно з п. 9 ч.2 ст. 16, ч.1 ст. 23 ЦК України, способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути  відшкодування майнової та  моральної (немайнової) шкоди. Згідно з п.4 ч.2 ст. 23 Кодексу,  моральна шкода може полягати у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Отже, при поданні позову позивач вправі висунути до відповідачів позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди, яка, на його думку, завдана  порушенням його прав.

Водночас, при встановленні прав та обов’язків відповідачів, суд виходить з того, що згідно зі ст. 40 Конституції України, усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про звернення громадян», громадяни України мають право звернутися до органів державної влади із зауваженнями, скаргами, заявою  або клопотанням щодо реалізації своїх  соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та  скаргою  про їх порушення. При цьому, згідно зі ст. 3 цього Закону, звернення, як заява, може подаватись із повідомленням про порушення чинного  законодавства  чи  недоліки  в  діяльності   підприємств, установ,   організацій  незалежно  від  форм  власності,  посадових осіб; звернення як скарга – з вимогою про  поновлення  прав  і  захист законних  інтересів  громадян.

    Аналіз змісту  колективної скарги відповідачів показує, що вона спрямована безпосередньо на захист своїх прав та інтересів, її мета прямо висловлена в резолютивній частині звернення, в якій вони просять: «пишемо цього листа з болем в душі і просимо Вас про допомогу, встановити справедливість, повернути наші зароблені гроші, повернути роботу, бо віра у краще майбутнє згасає. У кожного з нас є сім'ї, і вони хочуть їсти, діти навчаються, та і в Кегичівці процвітає безробіття. ДОПОМОЖІТЬ,БУДЬТЕ ЛАСКАВІ!».   Це повністю підтверджується також поясненнями відповідачів, їх письмовими заявами до суду, в яких вони повідомляють, що звернення до міністерства подали виключно з метою поновлення своїх порушених прав, ніякої цілі принижувати честь і гідність позивача у них не було.

    Колективний характер оскарженого звернення передбачає узгодженість дій його авторів. Проте, доказів домовленості між відповідачами на приниження честі і гідності позивача, суду не надано і не встановлено.

Доказів на доведення у відповідачів іншої мети, у т.ч. про стверджену позивачем її спрямованість саме на  поширення недостовірної інформації, на порушення його прав на повагу до гідності, честі чи ділової репутації, на вплив на господарську діяльність підприємства чи формування негативного іміджу, стороною позивача, у порядку ст.60 ЦПК України,  суду не надано.      

    Судом вивчено наданий в якості доказу складений 16.02.2010р. акт перевірки звернення відповідачів, яке подане у січні 2010р. і надіслане з Державного департаменту Міністерства праці та соціальної політики України 01.02.2010р. (вих.. №013-863-43).  Згідно з цим актом, «перевіркою від12.03.2009р. (акт №0472) були встановлені випадки порушення ст. 106 КЗпПУ, тобто, мала місце недоплата за наднормово відпрацьований час». На момент дійсної перевірки порушень (щодо розрахунків при звільненні відповідачів) не виявлено і зазначено, що інші питання, не відносяться до компетенції інспекції праці.

Оцінюючи цей доказ, суд звертає увагу, що в акті зазначається про підтвердження фактів недоплати працівникам заробітної плати. Ці відомості не суперечить змісту оскарженого звернення з посиланням на недостатній розмір оплати праці, оскільки автори листа висловлювали незгоду з виплатою заробітної плати на рівні мінімального розміру. Перевірка від 16.02.2010р., як зазначено в акті, проводилась не за усіма викладеними в оскарженому зверненні фактами, у межах компетенції перевірника, на підставі документів без виявлення обставин їх складання, її результати були встановлені після подання звернення.

Тому, згаданий акт береться судом до уваги з урахуванням зазначених обставин, і не може слугувати безспірним доказом наявності у відповідачів умислу на поширення недостовірної інформації.  

Оцінюючи показання свідків,суд враховує,що вони є підлеглими позивача, ОСОБА_17 має відношення тільки до кадрових питань і пояснила про свою обізнаність щодо обставин звільнення лише частини відповідачів,які писали заяви безпосередньо  у неї; ОСОБА_18 та ОСОБА_19 не мали відношення до викладених у зверненні питань. Тому, вони не можуть об’єктивно і достовірно ні спростувати,ні підтвердити наявність порушень як підстав для звернення відповідачів.

Також судом дано оцінку доводам сторони позивача про те, що частина відповідачів працювала і була звільнена з ВАТ «Кегичівське АТП-16352», а не з ПП «Східавтотранс+», яке очолює позивач. При цьому взято до уваги, що обидва підприємства взаємопов’язані, друге створене на базі першого, викладені відповідачами у зверненні обставини  порушень стосувались обох підприємств. У зверненні зазначено про відношення позивача до викладених у ньому обставин і як керівника одного, і як акціонера іншого підприємства. Оцінюючи довід позивача щодо підписання окремими відповідачами скарги, яка не стосується їх особисто, суд  виходить з того, що звернення громадян  з повідомленням про порушення прав інших осіб законом не заборонено.        

    Відповідно до п.16 постанови №1 Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», відповідно до статті 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

У зазначеній постанові Пленуму Верховного Суду прямо зазначено: «якщо…в ході перевірки інформація не знайшла свого підтвердження, вказана обставина не може сама по собі бути підставою для задоволення позову, оскільки у такому випадку мала місце реалізація особою конституційного права, передбаченого статтею 40 Конституції, а не поширення недостовірної інформації».

           Суд доходить висновку, що до направлення звернення на підприємстві були виявлені порушення ст. 106 КЗпПУ про неналежну виплату заробітної плати, що підтверджується у дослідженому вище акті інспекції праці. При спрямуванні цього звернення з проханням про допомогу та перевірку,   дії відповідачів були викликані наміром виконати свій громадський обов’язок та захистити свої права, свободи та законні інтереси, зокрема, права  на  належну оплату праці.   Це підтверджується  як змістом звернення, так і послідуючими подіями щодо його перевірки, звернень до   прокуратури, районної державної адміністрації, суду (зокрема, заявою ОСОБА_4 до прокуратури району від 25.03.2010р., заявами  до суду цього ж відповідача та ОСОБА_20, а також ОСОБА_21 тощо). При цьому, про повідомлення відповідачами фактів порушень (до результатів їх перевірок) некомпетентним органам чи громадськості (що могло б свідчити  про умисел на поширення цієї інформації з іншою метою), позивачем не зазначено і доказів цього, відповідно до ст. 60 ЦПК України, не надано.

    Нереагування з боку відповідних місцевих органів на звернення відповідачів, при відсутності підтверджених даних про надання їм копій прийнятих рішень, є спонукальним приводом для направлення листа до міністерства, як центрального органу виконавчої влади.    

Розглядаючи вимогу позивача про відкликання відповідачами своєї скарги з органу державної влади, суд вважає, що вона не грунтується на законі, і суперечить принципу реалізації конституційного права громадян на звернення, закріпленого ст. 40 Основного Закону України. Також слід звернути увагу, що відповідно до ст. 9 Закону «Про звернення громадян», забороняється переслідування  громадян  і  членів їх сімей за подання  звернення   до   органів   державної   влади,   місцевого самоврядування, підприємств, установ,  організацій  незалежно  від форм власності, об'єднань громадян, посадових осіб  за  критику у зверненні їх діяльності та рішень. Ніхто не може бути примушений до подання власного чи підписання колективного звернення або участі в акціях на підтримку звернень інших осіб чи організацій.

Виходячи з попередніх висновків про наявність та непорушність конституційного права на звернення, що не є поширенням недостовірної інформації, про недоведеність спеціальної мети щодо її поширення, суд не вважає прийнятною позицію позивача про необхідність доведення відповідачами достовірності повідомлених ними відомостей. За цих же обставин, суд не знаходить підстав для висновку про заподіяння відповідачами моральної шкоди та для задоволення позовної вимоги та задоволення позовних вимог щодо її стягнення.  Згідно зі ст. 1167 ЦК України, ст. 49 Закону України «По інформацію», обов’язковою умовою відшкодування моральної шкоди є наявність вини особи, яка її завдала.

Позивачем не зазначено і нічим не підтверджено, яким чином оскаржене звернення, направлене безпосередньо тільки до міністерства, і не поширене відповідачами серед громадськості, формує негативні уявлення про нього серед мешканців смт. Кегичівка, а також його негативний імідж серед колег (керівників інших підприємств), як саме і в якій мірі це вплинуло на конкретні показники господарської діяльності.  

Згідно з п.4 ч.1 ст. 215 ЦПК України, при прийнятті рішення, суд вирішує питання щодо розподілу судових витрат. До цих витрат, відповідно до ст.ст. 79,85 Кодексу, відносяться судовий збір та витрати, пов'язані з розглядом справи, зокрема, витрати на інформаційно-технічне забезпечення,  витрати сторін та їх представників,  що пов'язані з  явкою до суду, вчиненням інших дій,  необхідних для розгляду справи.

Вирішуючи позовні  вимоги у цій частині, щодо стягнення сплаченого судового збору (державного мита) та витрат на оплату інформаційно-технічного забезпечення розгляду справи, суд керується ч.1 ст. 88 ЦПК України, згідно з якою судові  витрати присуджуються   позивачеві   пропорційно  до  розміру  задоволених позовних вимог,  а відповідачеві -  пропорційно  до  тієї  частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. Оскільки основні позовні вимоги задоволенню не підлягають, підстав для їх задоволення у частині стягнення судових витрат також не вбачається.

Підстав допустити  негайне  виконання  судового рішення суд не вбачає.

Виходячи з викладеного, керуючись ст.ст. 32, 40 Конституції України ст. ст. 213-215 ЦПК України, ст.ст.15,16,23, 270,277,297,299,1167 ЦК України, суд,  

В И Р І Ш И В:

 У задоволенні позову відмовити.

               Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Харківської області, через Кегичівський районний суд, шляхом подання апеляційної скарги протягом 10 днів з дня проголошення, а особами, які брали участь у справі, але не були присутні під час проголошення – протягом цього строку з дня отримання його копії.  

              Повний текст рішення виготовлений 20 вересня 2010р..

Головуючий                                                                                                                                                  С.В.Криворотов