АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

" _23__ " вересня__ 2010 року  Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Тернопільської області в складі:

Головуючого Фащевської Н.Є.,

Суддів Дикун С.І., Жолудько Л.Д.

при секретарі Сенику В.В.

з участю ОСОБА_1, адвоката ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Тернополі цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Тернопільського міськрайонного суду від 22 червня 2010 року по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення суми позики та зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання недійсним правочину,

ВСТАНОВИЛА:

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 22 червня 2010 року позов ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів та процентів за договором позики задоволено.

 Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 228000 грн. позики на 3% річних в сумі 23750 грн., а всього 251750 грн.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 1700 грн. сплаченого судового збору та 120 грн. за ІТЗ розгляду справи.

У позові ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання недійсним правочину відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати і ухвалити нове рішення, яким його позов до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики задовольнити, а в позові ОСОБА_3 до нього про повернення грошових коштів за договором позики відмовити.

В обґрунтування своїх вимог апелянт зазначив, що судом були неповно з’ясовані обставини справи, порушено норми матеріального і процесуального права, а висновки суду не відповідають обставинам справи.

Зокрема, апелянт зазначив, що розписка про позику грошей, яку він дав позивачеві-відповідачеві ОСОБА_3, стосувалася майбутнього спільного погашення кредиту, який ОСОБА_3 взяв у банку з метою придбання для спільного використання ультразвукового приладу, забезпечивши  виконання кредитного зобов’язання заставою квартири сестри.

Посилаючись на те, що при укладенні договору позики грошей його дії не були спрямовані на реальне настання наслідків, що обумовлені цим правочином, що є, на його погляд, підставою для визнання такого правочину недійсним, і на що суд не звернув увагу, апелянт просив задовольнити його апеляційну скаргу.

У судовому засіданні ОСОБА_1 апеляційну скаргу підтримав, зіславшись на доводи, викладені в ній. У нього відсутні докази на підтвердження його доводів про  повернення ОСОБА_3 178600 грн. на погашення кредиту.

ОСОБА_3 апеляційної скарги не визнав і пояснив, що судом повно і об’єктивно встановлені обставини справи і ухвалено законне та обґрунтоване рішення. Кредит, який він узяв в банку, ніякого відношення до договору позики не має.

Судом установлено, що 26.01.2006 року між сторонами у простій письмовій формі був укладений договір позики. За умовами цього договору ОСОБА_1 позичив у ОСОБА_3 228000 грн., які зобов’язувався повернути рівними частинами по 3800 грн. щомісяця протягом п’яти років. У разі затримки оплати понад два місяці ОСОБА_3 може вимагати повернення всієї суми, яка залишилась.

Узятих на себе зобов’язань за договором позики відповідач-позивач ОСОБА_1 А В. не виконав.

Розглянувши справу, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, заслухавши пояснення учасників апеляційного розгляду справи, колегія вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 до задоволення не підлягає.

Вирішуючи спір, суд виходив з того, що між сторонами в установленому порядку був укладений договір позики грошових коштів, які позичальник в установлений договором строк та в порядку не повернув, у зв’язку з чим у позикодавця виникло право вимоги дострокового повернення позики. Визначених законом підстав для визнання недійсним договору позики судом не встановлено.

 Колегія вважає, що з таким висновком суду слід погодитись, оскільки він відповідає встановленим обставинам і вимогам закону.

Відповідно до вимог ст.ст.1046,ч.1; 1048,ч.1;1049,ч.1; 1050 ЦК України за договором позики одна сторона ( позикодавець) передає у власність другій стороні ( позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів ( суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості в строк та в порядку, що встановлюється договором.

Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів,їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов’язаний на вимогу кредитора сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Якщо договором установлений обов’язок позичальника повернути позику частинами ( з розстроченням), то в разі прострочення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилась, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

 Виходячи із установлених судом обставин і наведених вимог закону, суд обґрунтовано задовольнив вимоги позикодавця-позивача-відповідача        ОСОБА_3 про повернення позики, застосувавши відповідальність за порушення грошового зобов’язання у вигляді трьох процентів річних від простроченої суми.

Колегія не приймає до уваги доводи апелянта про те, що спірний договір  був укладений з метою майбутнього спільного погашення кредиту позивача-відповідача ОСОБА_3, у зв’язку з чим він не був спрямований на реальне настання наслідків, що обумовлені ним, оскільки за змістом ч.2 ст.1051 ЦК України наведена підстава не відноситься до випадків, у яких допускається оспорювання укладеного в письмовій формі договору позики за його безгрошовістю на підставі показань свідків.

Крім того, статтею 1053 ЦК України передбачено новацію боргу у позикове зобов’язання, яку сторони вправі були провести.

Таким чином, рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги його висновків не спростовують, у зв’язку з чим колегія не знаходить підстав для його скасування.

Керуючись ст.ст. 307,ч.1,п.1; 308; 313; 314; 317; 319; 324; 325 ЦПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду від 22 червня 2010 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного суду України протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий

Судді