Справа № 2-1187/10 р.

                                                  РІШЕННЯ

                                                  ИМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 вересня 2010 року  Кілійський районний суд Одеської області у складі  

головуючого  судді  Тюміна О.Г. ,

при секретарі   Нанєвої А.В.,

за участю  позивача ОСОБА_1 , представника ОСОБА_2  представника відповідача Хомова Є.К.,        

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Кілія цивільну справу за позовом  

ОСОБА_1    

                    до  

Закритого акціонерного товариства « Кілійський виноробний завод»  

про  визнання протиправними  дії відповідача  щодо не допуску до роботи , встановлення факту знаходження в вимушеному прогулі з 22.08.2003 року, стягнення  середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 56879,55 грн. ,стягнення моральної шкоди в сумі 15.000 грн. та поновлення строку звернення до суду,  

                                          В С ТА Н О В И В

18.02.2004 року  позивач звернувся до Кілійського районного суду  з позовом до відповідача  визнання протиправними  дії відповідача  щодо не допуску його  до роботи ,             зобов’язання відповідача допустити до роботи ,  встановлення факту знаходження в вимушеному прогулі з 22.08.2003 року, стягнення  середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди і сумі 15.000 грн.

Уточнивши в процесі розгляду справи  позовні вимоги шляхом подання   уточненої позовної заяви , позивач просить визнати  протиправними  дії відповідача  щодо не допуску його до роботи , встановити  факт знаходження в вимушеному прогулі з 22.08.2003 року по день звільнення – 17.02.2009 року , стягнути  середній  заробіток  за час вимушеного прогулу в сумі 56879,55 грн. , та стягнути  моральну шкоду  в сумі 15.000 грн. Під час розгляду справи позивачем також  надана заява про поновлення строку звернення до суду.  

В судовому засіданні  позивач та його представник  пояснюють  , що  він працював водієм автомобіля в Орендному підприємстві «Кілійський виноробний завод», а після реорганізації – в ЗАТ  «Кілійський  виноробний  завод».  22.08.2003 року після обідньої перерви його , а також інших працівників заводу не допустили на робочі місця та взагалі на територію підприємства , пояснюючи , що  коли виникне потреба, його запросять на роботу. Після святкових та вихідних днів, 26.08.2003 року його та інших працівників  знову не допустили на територію заводу, пояснюючи, що на майно заводу накладено арешт. Для з’ясування   причин відсторонення від роботи він разом з іншими працівниками  звертався  до правління  ЗАТ «КВЗ». В наступні дні охорона продовжувала не допускати на територію заводу , пояснюючи, що його буде запрошено до роботи. Разом з іншими працівниками заводу він звертався  до районної державної адміністрації , в прокуратуру Кілійського району.  В грудні  2003 року йому стало зрозуміло,  що до роботи його не допустять ,  в зв’язку з чим він звернувся з позовом до суду. Трудова книжка залишалась на підприємстві. 17 лютого 2009 року його було звільнено за його заявою, за власним бажанням.  

Неправомірними діями відповідача  , які мали місце тривалий час ,  він  був позбавлений роботи , отримання заробітної плати – єдиного виду доходу для забезпечення потреб своєї сім’ї  , змусило його приймати додаткові зусилля для організації , чим   йому заподіяно моральну шкоду , яку він оцінює в  15.000 грн.

Представник відповідача  з  позовом не згоден. Пояснює, що дійсно 22 серпня 2003 року  позивача, як і всіх працівників заводу було видалено з території заводу в зв’язку з тим, що відповідно до ухвали судді Приморського районного суду міста  Одеси було накладено арешт на майно заводу. Але вже 26 серпня 2003 року суддя на звернення адміністрації товариства  надав роз’яснення , що накладення арешту не перешкоджає здійсненню господарської діяльності, в зв’язку з чим було видано наказ про початок роботи підприємства. Але позивач , разом з частиною  інших працівників не виходив на роботу , оскільки ця частина працівників була не згодна зі зміною керівництва закритого акціонерного товариства та бажала повернення попереднього  керівництва , для чого блокувала роботу підприємства у важливий період діяльності – заготівлі сировини. Адміністрацією підприємства  до відповідача не застосовувалися заходи   дисциплінарної відповідальності. В лютому 2009 року його було звільнено за його заявою, за власним бажанням.

Заслухавши пояснення сторін , дослідивши надані докази та розглянувши справу в межах позовних  вимог , суд вважає позов   таким , що не підлягає задоволенню в повному обсязі.

В судовому засіданні   встановлено наступні фактичні обставини справи та відповідні ним правовідносини.

Встановлено , що  сторони  знаходилися  в  трудових  правовідносинах , в яких 03.03.1992 року позивача було прийнято на роботу водієм до Кілійського виноробного заводу, який  30.12.1992 року перейменовано в  Орендне підприємство «Кілійський виноробний завод», яке  28.12.2002 року було реорганізовано  в закрите акціонерне товариство  «Кілійський виноробний завод». Трудові відносини сторін  припинені 17.02.2009 року за ст. 38 КЗпП України  за власним бажанням позивача. Зазначені обставини  підтверджуються  записами в трудовій книжці позивача, наказами ,  не заперечується сторонами.

Згідно довідки , виданої відповідачем , заробітна плата позивача  за останніх два місяця роботи  склала – за червень 2003 року – 326,04 грн,, премія 800 грн. , за липень 2003 року-  1104,09  грн., середньомісячна заробітна плата складає 875,07 грн.

15 серпня 2003 року суддею  Приморського районного суду м. Одеси винесено ухвалу  про накладення арешту на майно ЗАТ «Кілійський виноробний завод» , все майно передано на зберігання  цьому ж  акціонерному товариству. Заборонено державним та приватним охоронним структурам крім Управління Державної служби охорони по Одеській області здійснювати охорону майна ЗАТ «Кілійський виноробний завод».

В газеті «Дунайська зоря» від 05.09.2003 року опубліковано об’яву  ЗАТ «Кілійський виноробний завод» про набір робочих та службовців, в тому числі водіїв.  

 25.08.2003 року наказом голови  наглядової  ради ЗАТ «КВЗ» наказано всім працівникам з 26.08.2003 року приступити до роботи. Доказів ознайомлення позивача з наказом суду не надано.

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 22.11.2006 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ЗАТ «КВЗ» про поновлення на роботі, встановлено, що в період з 22.08.2003 року по 01.09.2003 року працівники  підприємства були позбавлені можливості працювати у зв’язку з накладення арешту на майно підприємства.

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 19 квітня 2005 року у справі за позовом  ОСОБА_5 до ЗАТ «КВЗ» про  поновлення на роботі,  також встановлено , що з 26.08.2003 року по 01.09.2003 року працівники ЗАТ «Кілійський виноробний завод» були позбавлені можливості працювати, оскільки   органами державної виконавчої служби у виконання судової ухвали було накладено арешт на майно ЗАТ і останнє фактично не працювало, працівники ЗАТ на територію підприємства не допускалися.

Рішенням Кілійського районного суду від 12.05.2005 року у справі за позовом ОСОБА_6 до ЗАТ «Кілійський виноробний завод» про визнання звільнення незаконним також  встановлено, що  в зв’язку з накладенням арешту на майно ЗАТ, підприємство не працювало з 22.08.2003 року по 01.09.2003 року. Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 20.10.2005 року  рішення Кілійського районного суду від 12.05.2005 року залишено без змін.

Встановлено також , що відповідачем не видавалося наказу або розпорядження щодо відсторонення позивача від роботи.

Встановлено, що починаючи з 26.08.2003 року позивача, та інших працівників підприємства було відсторонено від роботи.  Відсторонення  від роботи  продовжувався до 01.09.2003 року.  

Встановлено також , що час не допуску позивача до роботи з 22.08.2003 року по 01.09.2003 року  мало місце з причин , незалежних від роботодавця ( накладення  арешту на майно підприємства ) , що може бути відповідно до ст. 113 КЗпП України визнано простоєм, але не може бути визнано вимушеним прогулом , що відповідно до ст. 235 КЗпП України передбачає незаконне звільнення або незаконне переведення працівника на іншу роботу.

Відповідно до ст. 46 КЗпП України відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння відмови або ухиляння від обов’язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони, в інших випадках, передбачених законодавством.

Не допуск позивача до роботи з 22.08.2003 року по 01.09.2003 року  не мав законних підстав, передбачених ст. 46 КЗпП України та є незаконним.

Відповідно до ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного суду в тримісячний строк з дня, коли від дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України , які наведені в п. 4  Постанови Пленуму від 06.11.1992 року № 9 , встановлені ст. 228 , 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов’язаний перевірити і обговорити причини  пропуску цих строків, а також навести у рішення мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.

Твердження позивача про те , що про порушення його права він дізнався тільки в останні дня  листопада – на початку  грудня 2003 року , коли йому запропонували звільнитися , суд вважає безпідставними , оскільки в самому  позові позивач зазначає , що 22.08.2003 року його було безпідставно відсторонено від роботи і з 26.08.2003 року його не було допущено до роботи. Таким чином , позивач дізнався про порушення свого права 22 серпня 2003 року, яке , за його твердженнями , тривало до дня його звільнення за власним бажанням  – до 17.02.2009 року. Саме за цей час – з 26.08.2003 року позивач просить визнати факт його знаходження у вимушеному прогулі та  стягнути середній заробіток, тим самим визначає що порушення його прав почалось 22.08.2003 року.

До суду з позовом про захист свого права позивач звернувся 18.02.2004 року, тобто з пропуском тримісячного  строку, передбаченого ч.1 ст. 233 КЗпП України , що є підставою для відмови в задоволенні позову. Доказів наявності поважних причин пропуску строку звернення до суду, які об’єктивно перешкоджали позивачу своєчасно звернутися до суду за захистом своїх порушених прав , суду не надано , в зв’язку з чим відсутні підстави для його поновлення , передбачені ст. 234 КЗпП України.

Таким чином,  вимога про встановлення факту знаходження у вимушеному прогули не підлягає задоволенню, і в зв’язку з цим не підлягає задоволенню вимога про стягнення моральної шкоди.

Стягнення на користь робітника середнього заробітку передбачено ст. 235 КЗпП України у випадку звільнення працівника без законних підстав. Оскільки встановлено, що позивача не було звільнено за ініціативою роботодавця ,а звільнення 17.02.2009 року за власним бажанням позивачем не оскаржується , позовна вимога про стягнення середнього заробітку не підлягає задоволенню.

В зв’язку з викладеним, суд вважає позов таким , що не підлягає задоволенню в повному обсязі.

Керуючись ст.ст.10,11,209,212,214-215  ЦПК України, суд

                                                             ВИРІШИВ  :

В задоволенні позову   ОСОБА_1 відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до  апеляційного суду  Одеської області через Кілійський районний суд шляхом подачі апеляційної скарги  в 10-денний строк з дня проголошення рішення.  

Суддя                                                       О.Г.Тюмін