справа № 2 – 381 / 2010

Р  І  Ш  Е  Н  Н  Я

І М Е Н Е М    У К Р А Ї Н И

07 липня 2010 року    Золочівський районний суд Львівської області

в складі судді              Гуляка В.В.

при секретарі              Захарчук Н.Я.

за участі осіб, які беруть участь у розгляді справи :

позивач : ОСОБА_1,

представник позивача : ОСОБА_2,

відповідачка : ОСОБА_3,

представники відповідачки : ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Золочівського районного суду Львівської області справу за позовом ОСОБА_1 про визнання житлового будинку спільною сумісною власністю і визнання права власності на Ѕ  частину житлового будинку,

       в с т а н о в и в :

Позивач ОСОБА_1 у заявленому позові просить визнати житловий будинок по АДРЕСА_1 що зареєстрований на праві приватної власності за ОСОБА_3, спільною сумісною власністю його, тобто позивача, і його колишньої дружини ОСОБА_3, тобто відповідачки, а також просить визнати за ним право власності на Ѕ  частину цього житлового будинку, стягнути із відповідачки судові витрати. В обґрунтування позову покликається позивач у позовній заяві та у судовому засіданні на те, що із 11 травня 1996 року він перебував у зареєстрованому шлюбі із відповідачкою ОСОБА_3. Шлюб між ними розірвано рішенням Золочівського районного суду Львівської області від 11 липня 2005 року, він оформив розірвання шлюбу у відділі РАЦС лише 18 квітня 2007 року, оскільки не був у судовому засіданні і не знав про це рішення суду. За час шлюбу, а саме 26 травня 2004 року він із відповідачкою купили вищевказаний житловий будинок по АДРЕСА_1 а в подальшому здійснювали його добудову і ремонт. Стороною договору купівлі-продажу будинку від їхньої сім’ї виступала його дружина ОСОБА_3, тобто відповідачка. Оформили купівлю будинку і свідоцтво про право власності на будинок на його дружину ОСОБА_3, оскільки вони були у шлюбі, перебували у нормальних відносинах і розуміли, що цей будинок буде являтись спільним майном їхнього подружжя. Будинок вони придбали за 8 тисяч доларів США і був куплений будинок за їхні спільні кошти, зокрема він вніс у будинок 5 тисяч доларів США, а відповідачка – 3 тисячі доларів США. Договір купівлі-продажу житлового будинку був посвідчений приватним нотаріусом ОСОБА_5. У нотаріальній конторі він писав письмову згоду на оформлення купівлі будинку за дружиною. На час купівлі будинок був не придатний для проживання. Після купівлі будинку він проводив ремонт будинку до листопада 2005 року і 25 листопада 2005 року він із відповідачкою прописались у цьому будинку і почали там разом проживати. Із січня 2006 року відповідачка перестала проживати у їхньому будинку і пішла жити своїх батьків в с. Золочівка Золочівського району Львівської області, а він залишився проживати у будинку і живе там по даний час. Іншого житла у нього немає. Після купівлі будинку і по даний час він у будинку живе постійно, будинком користується, проводить там за власні кошти необхідні ремонтні роботи. До квітня 2010 року відповідачка не заперечувала його права на цей житловий будинок, а в квітні 2010 року відповідачка поскладала у пакети його речі та одяг, сказала йому, щоб він виселявся із будинку, оскільки будинок належить лише їй. Тобто з квітня 2010 року відповідача не визнає його права на половину цього житлового будинку, чинить йому перешкоди на проживання у будинку. Тому його право власності на половину вищевказаного житлового будинку підлягає судовому захисту, на підставі статей 60, 61, 63, 68 СК України та статей 16, 368, 369, 392 ЦК України, шляхом визнання житлового будинку об’єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя його та відповідачки та визнання за ним права власності на половину будинку. Твердження відповідачки на даний час про те, що він в період шлюбу ніде не працював і в купівлю будинку грошей не вносив, є надуманими. Протягом 2000 року він працював за заробітках в Ізраїлі, а до того і після 2001 року він їздив у Польщу на роботу і заробляв гроші надаючи послуги автомобілем з перевезення людей із України в Польщу.          

Представник позивача ОСОБА_2 позовні вимоги і їхні обгрунтування підтримав, давши аналогічні пояснення як і позивач, також зазначив, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, що придбане за час шлюбу. Про порушення своїх прав позивач дізнався у квітні 2010 року, тобто з часу коли відповідачка почала чинити йому перешкоди на проживання у будинку. Тому з квітня 2010 року необхідно обчислювати строки позовної давності за розглядуваними позовними вимогами, а отже позивач не пропустив строків позовної давності. До квітня 2010 року позивач постійно і безперешкодно проживав у будинку, користувався ним, проводив там ремонтні роботи і вважав, що він являється співвласником цього житлового будинку. Покликання відповідачки на пункт 1.5 договору купівлі-продажу розглядуваного житлового будинку від 26.05.2004 року про те, що будинок куплений лише за особисті кошти відповідачки, є безпідставними, оскільки показами свідків та іншими доказами по справі підтверджується те, що позивач до часу купівлі будинку працював і мав значні заробітки, усіма питаннями щодо купівлі будинку займався позивач, який особисто передавав гроші продавцеві будинку ОСОБА_6. У приміщенні нотаріальної контори позивач був, писав письмову заяву на згоду на придбання будинку. Пункт 1.5 Договору є типовим пунктом договорів купівлі-продажу, і нотаріус ОСОБА_5 в приміщенні нотаріальної контори пояснювала сторонам, що будинок вважається спільною сумісною власністю подружжя.      

Відповідачка ОСОБА_3 позовних вимог не визнала і у письмових запереченнях на позовну заяву та в усних поясненнях у судовому засіданні пояснила, що вона дійсно перебувала у шлюбі із позивачем із 11 травня 1996 року. Шлюб між ними розірвано рішенням Золочівського районного суду Львівської області від 11.07.2005 року, яке набрало законної сили 12.07.2005 року. Розглядуваний житловий будинок по АДРЕСА_1 не являється спільною сумісною власністю подружжя її та позивача, а є лише її особистою власністю, оскільки цей житловий будинок куплений нею за її особисті кошти. Про це зазначено в пункті 1.5 договору купівлі-продажу цього житлового будинку від 26.05.2004 року. Підтвердженням лише її права власності на цей будинок є свідоцтво про право власності на будинок, оформлене на підставі договору купівлі-продажу. Цей будинок вона придбала за 8 тисяч доларів США. Ці гроші були її особистими коштами. Перед купівлею будинку у неї було особистих коштів 16 тисяч доларів США, із яких 13 тисяч доларів США вона накопичила за своє життя ще до одруження із позивачем, а 3 тисячі доларів США їй була подарувала її мама. На купівлю будинку вона використала 8 тисяч доларів США, а решта 8 тисяч доларів США у листопаді 2004 року у неї викрав позивач. Саме за ці викраденні кошти позивач і проводив у будинку ремонтні роботи. До часу купівлі будинку позивач ніде не працював, перебував на утриманні батьків і не мав грошей для того, щоб вкласти в купівлю будинку. Після 2005 року у будинку будівельні роботи не проводяться. Покази допитаних за ініціативою позивача свідків про те, що позивач заробляв гроші і вкладав у купівлю будинку, про те, що вона не брала участі у ремонті будинку і про те, що вона чинить позивачу перешкоди на проживання у будинку – є неправдивим. Позивач сам чинив їй перешкоди на проживання у будинку і саме тому вона була змушена перейти жити із дитиною до своїх батьків в с. Золочівка. У будинку вона фактично прожила лише 3 місяці зимою 2005 р. – 2006 р.. Вона ніколи позивачу не чинила перешкод на проживання у будинку і позивач по даний час у будинку проживає. Позивач пропустив 3-х річний строк позовної давності для звернення до суду із позовними вимогами, оскільки даний спір фактично стосується розподілу спільного майна подружжя після розірвання шлюбу. Пропуск строку позовної давності є підставою для відмови у задоволенні позову.      

Представник відповідачки ОСОБА_4 позовних вимог не визнав, підтримав пояснення і заперечення проти позову відповідачки та їхні обґрунтування, і також зазначив, що розглядуваний житловий будинок хоча і придбаний в період шлюбу позивача і відповідачки, однак являється особистою власністю лише відповідачки, оскільки куплений за особисті кошти відповідачки, що підтверджується пунктом 1.5 договору купівлі-продажу будинку від 26.05.2004 року. Підтвердження права власності лише відповідачки на будинок є чинне на даний час свідоцтво про право власності на будинок. Після розірвання шлюбу відповідачка у розглядуваному будинку не проживає, оскільки вони із позивачем перестали бути подружжям. Живе у будинку лише позивач. Між ними існують неприязні відносини, однак відповідачка не ставила вимог до позивача про виселення із будинку. Покази свідків є їхніми суб’єктивними твердженнями і не можуть бути належними доказами на підтвердження позовних вимог. Пропуск позивачем 3-х річного строку позовної давності є також підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Оцінивши докази по справі суд вважає, що позовні вимоги підлягають до задоволення з таких підстав.

Із досліджених доказів судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 і відповідачка ОСОБА_3 являються колишнім подружжям, перебували вони у шлюбі із 11 травня 1996 року по 12 серпня 2004 року, що підтверджується копією свідоцтва про їхній шлюб, копією рішення Золочівського районного суду Львівської області від 11 липня 2005 року, копією свідоцтва про розірвання шлюбу між ними, матеріалами справи № 2-127/2005 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу. При цьому суд враховує, що відповідно до ч.2 ст.114 СК України, шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу, а відповідно до ч.1 ст.231 ЦПК України (1963 року), рішення суду, якщо воно не було оскаржене, набирає чинності після закінчення строку на апеляційне оскарження або на апеляційне подання.    

Розглядуваний житловий будинок по АДРЕСА_1 куплений 26 травня 2004 р., тобто за час спільного шлюбу позивача і відповідачки. Згідно договору купівлі-продажу від 26 травня 2004 року покупцем цього житлового будинку виступала відповідачка ОСОБА_3, на яку в подальшому оформлено право приватної власності на цей будинок, що підтверджується копією договору купівлі-продажу будинку від 26 травня 2004 р., витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 01.06.2004 року, довідкою Золочівського МБТІ № 71 від 05.05.2010 р., копією технічного паспорта на будинок від 05.05.2010 р..

Зареєстровані у цьому житловому будинку позивач, відповідачка і їхня неповнолітня дочка ОСОБА_7 – із 25.11.2005 року, що підтверджується довідками Золочівського МВЖКП № 681 від 14.05.2010 р., № 847 від 21.06.2010 р., копіями паспортів громадян України позивача і відповідачки, записами будинкової книги.

Фактично у цьому житловому будинку на даний час проживає лише позивач, що визнається особами, які беруть участь у розгляді справи.

Відповідно до ст. 60 СК України, який діяв на час укладення договору купівлі–продажу розглядуваного житлового будинку від 26 травня 2004 року, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ст. 61 ч.1 СК України та ст. 325 ч.2, 3 ЦК України, спільною сумісною власністю подружжя (ст. 60 СК України, ст. 368 ч.3 ЦК України), може бути будь-яке майно, за винятком того, що згідно із законом не може їм належати (виключене з цивільного обороту), незалежно від того, на ім’я кого з подружжя воно було придбано чи внесено грошовими коштами, якщо інше не встановлене шлюбним договором або законом.    

Відповідно до ст. 61 ч.3 СК України, якщо одним з подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Таким чином, враховуючи приписи вищевказаних правових норм, розглядуваний житловий будинок по АДРЕСА_1 будучи придбаним за період шлюбу сторін по справі, а саме 26 травня 2004 року, набув статусу об’єкта права їхньої спільною сумісною власності подружжя, незалежно від того, що придбання його було оформлено на одного із подружжя, тобто на відповідачку ОСОБА_3.

Відповідно до ст.57 ч.1 п.3 СК України, майно набуте дружиною чи чоловіком за час шлюбу, але за кошти, які належали їй чи йому особисто, являється особистою приватною власністю дружини чи чоловіка.

Однак, за результатами дослідження наданих суду доказів, доведення перед судом їх переконливості і їх оцінки судом в сукупності, суд приходить до висновку про відсутність достатніх і належних доказів, які б давали підстави суду для висновку про те, що розглядуваний житловий будинок придбаний за особисті кошти відповідачки і тому повинен вважатись її особистою власністю.  

До такого висновку суд приходить з врахуванням того, що за період судового розгляду справи відповідачкою та її представником не надано суду доказів на підтвердження своїх обґрунтувань про те, що розглядуваний житловий будинок придбаний лише за особисті кошти відповідачки ОСОБА_3 і що у відповідачки на час придбання цього житлового будинку 26 травня 2006 року були наявними в достатній кількості грошові кошти для придбання цього житлового будинку.

При цьому, суд враховує, що факт спільного придбання позивачем і відповідачкою розглядуваного житлового будинку підтверджується такими доказами :

- показами допитаного у судовому засіданні свідка ОСОБА_6, що являвся продавцем житлового будинку, який показав, що усі питання щодо умов купівлі-продажу будинку він вирішував із позивачем ОСОБА_1, який в подальшому особисто передав йому гроші в сумі 8000 доларів США як оплату за придбаний будинок. В приміщенні нотаріальної контори позивач ОСОБА_1 був присутнім, писав заяву про згоду на придбання будинку і нотаріус тоді роз’яснювала, що будинок буде являтись спільним майном подружжя. Проданий ним будинок був недобудованим і непридатним для проживання;  

- показами допитаної у судовому засіданні свідком приватного нотаріуса ОСОБА_5, що посвідчувала договір купівлі-продажу розглядуваного житлового будинку від 26 травня 2004 року, яка показала, що при оформленні цього договору в приміщенні нотаріальної контори були продавець будинку ОСОБА_6 із дружиною та позивач ОСОБА_1 із дружиною. Позивач ОСОБА_1 не заперечував проти оформлення купівлі будинку за його дружиною ОСОБА_3 і писав про це письмову заяву. Вона, тобто нотаріус, усім присутнім роз’яснювала, що оскільки будинок купується в період шлюбу, то буде являтись спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 і ОСОБА_3 і при поділі буде ділитись між ними порівно. Пункт 1.5 цього договору про те, що будинковолодіння купується за кошти, які є особистою власністю покупця, є типовим для договорів купівлі-продажу нерухомого майна і сторони договору не заперечували проти цього пункту договору;

- матеріалами нотаріальної справи за договором купівлі-продажу житлового будинку за 26 травня 2004 року із яких вбачається, що покупцем житлового будинку виступала відповідачка ОСОБА_3, яка перебувала у шлюбу із ОСОБА_1, який в письмовій заяві дав згоду на купівлю будинку його дружиною ОСОБА_3. Продавцем будинку виступав ОСОБА_6.

Факт наявності у позивача ОСОБА_1 грошових коштів і внесення їх у придбання розглядуваного будинку підтверджується такими доказами :

- показами допитаного у судовому засіданні свідка ОСОБА_6, який показав, що гроші в сумі 8000 доларів США за придбаний будинок йому особисто давав ОСОБА_1, при цьому була присутньою відповідачка ОСОБА_3;  

- показами допитаних у судовому засіданні свідків ОСОБА_8 і ОСОБА_9, які показали, що позивач ОСОБА_1 протягом березня – вересня 2000 року перебував на заробітках в Ізраїлі, там працював і передавав гроші в Україну через банк «Аваль» своїй дружині ОСОБА_3 та своїй мамі ОСОБА_8. Отримані гроші в сумі 3000 доларів США ОСОБА_8 повернула позивачу після його прибуття із Ізраїлю. До березня 2000 року і в період із 2001 року по час купівлі будинку в 2004 році, позивач працював надаючи послуги з перевезення людей автомобілем із України в Польщу. Такі його заробітки становили біля 500 доларів США за місяць;            

- довідками Золочівського РВ ГУМВС України у Львівській області № 2941 від 01.07.2010 року і № 3055 від 06.07.2010 року із яких вбачається, що позивач ОСОБА_1 в період із 1999 року по 2004 рік використав 3 паспорти для виїзду за кордон, які йому були видані 19.05.1999 р., 22.02.2002 р., 15.10.2003 р.. Ці паспорти після використання здані для знищення в Золочівський РВ ГУМВС України у Львівській області.

- матеріалами справи № 2-127/2005 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу, де у позовній заяві та в поясненнях у судовому засіданні ОСОБА_3 вказувала, що її чоловік ОСОБА_1 має значні грошові кошти і має за мету в житті якомога більше грошей заробляти, а вона перебуває у скрутному матеріальну становищі, і що будинок вони придбали спільно під час шлюбу.    

Таким чином, суд приходить до висновку про те, пункт 1.5 договору купівлі-продажу житлового будинку від 26.05.2004 року, на який покликаються відповідачка і її представник як на безумовний доказ своїх заперечень проти позовних вимог, є недостатнім і непереконливим доказом, в сукупності з іншими вищевказаними дослідженими доказами, щодо джерела придбання розглядуваного житлового будинку.

Відповідно до ст. 10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.  

Відповідно до ст. 212 ЦПК України, жоден доказ немає наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також їх достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Враховуючи вищенаведене, суд вважає законними, справедливими і обґрунтованими вимоги позивача про визнання житлового будинку по АДРЕСА_1 об’єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя його і відповідачки.

Відповідно до ст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісною власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини і чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до ст. 372 ЦК України, у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Тому, вимоги позивача про визнання за ним права власності на половину розглядуваного житлового будинку, суд вважає також законними і такі вимоги підлягають до задоволення.

Твердження відповідачки і її представника про те, що позивач пропустив строк позовної давності, суд вважає безпідставними з врахуванням наступного.

Відповідно до ст. 68 СК України, розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпорядження майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.

Відповідно до ч.2 ст. 72 СК України, позовна давність у 3 роки до вимог про поділ майна після розірвання шлюбу, обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатись про порушення свого права власності, а не з дати набрання законної сили рішенням суду про розірвання шлюбу.

Відповідно до ч.1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатись про порушення свого права.

Із досліджених доказів судом встановлено, що після розірвання шлюбу позивач продовжував проживати у розглядуваному житловому будинку до квітня 2010 року. За цей період позивач, вважаючи себе співвласником цього житлового будинку, проводив у ньому ремонтні роботи, безперешкодно ним користувався і між ним та відповідачкою не було спорів відносно цього житлового будинку.

Показами допитаних свідків ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13 ОСОБА_8, ОСОБА_9 підтверджується, що позивач після розірвання шлюбу, проживаючи сам у розглядуваному житловому будинку проводив там ремонтні роботи, замовляв майстрів для таких робіт і сам із майстрами розраховувався за виконану роботу.

У судовому засіданні відповідачка підтвердила, що після розірвання шлюбу із позивачем у них не було жодних майнових претензій один до одного, і позивач у розглядуваному житловому будинку проживає по даний час.  

Свідки ОСОБА_12, ОСОБА_8 і ОСОБА_9 також показали, що у квітні 2010 року відповідачка ОСОБА_3 зібрала в кульки одяг позивача ОСОБА_1, поставила йому вимогу про виселення із розглядуваного житлового будинку і повернення ключа від будинку.

Таким чином, факти постійного, вільного і безперешкодного проживання позивача у розглядуваному житловому будинку, користування ним і витрачання особистих коштів на проведення у будинку ремонтних робіт, вказують на усвідомлення позивачем того, що він являється співвласником житлового будинку і у нього відсутня необхідність для звернення до суду за підтвердженням своїх прав власності на цей житловий будинок.

Початком перебігу строку позовної давності для позивача суд вважає події квітня 2010 року, коли відповідачка поставила під сумнів право позивача на житловий будинок.

Отже, позивач не пропустив строку позовної давності за заявленими позовними вимогами.

Судові витрати у виді сплаченого судового збору та сплачених витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, слід стягнути із відповідачки в користь позивача, виходячи із ціни позову, що становить половину вартості розглядуваного житлового будинку на даний час, що визначена довідкою Золочівського МБТІ № 71 від 05.05.2010 року.

Керуючись ст.ст. 10, 11, 60, 88, 209, 212, 213 ЦПК України, ст.ст. 16, 256, 261, 368, 369, 372, 392 ЦК України, ст.ст. 60, 61, 63, 68, 70, 72 СК України, суд –

   в и р і ш и в :

Позов задоволити.

Визнати житловий будинок по АДРЕСА_1 що зареєстрований на праві приватної власності за ОСОБА_3, об’єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя ОСОБА_1 і ОСОБА_3.

Визнати за ОСОБА_1 право власності на Ѕ  частину цього житлового будинку по АДРЕСА_1.

Стягнути із ОСОБА_3 в користь ОСОБА_1 1700 грн. сплаченого судового збору і 120 грн. сплачених витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Львівської області через Золочівський районний суд Львівської області шляхом подання заяви про апеляційне оскарження протягом 10 днів з дня проголошення рішення та подання апеляційної скарги протягом 20 днів після подання заяви про апеляційне оскарження.    

              Суддя :