Справа 22-4832 Головуючий у 1 інстанції Масло І.В.
Категорія Доповідач Червинська М.Є.
РІШЕННЯ Іменем України
12 липня 2006 року Апеляційний суд Донецької області в складі
Головуючої: Червинської М.Є.
Суддів: Алексєєва А.В., Маширо О.П. При секретарі Мартіросовій А.Б.
Розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Донецьку цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1, ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м. Донецька від 28 грудня 2005 року за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа- ОСОБА_5, про відшкодування матеріальної та моральної шкоди,
Встановив:
Рішенням Київського районного суду м. Донецька від 28 грудня 2006 року позовні вимоги позивачів задоволені частково, з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 на відшкодування матеріальної шкоди стягнуто 18756,85 гривень, на відшкодування моральної шкоди - 1025 гривень, на користь ОСОБА_1 з ОСОБА_4 стягнуто на відшкодування моральної шкоди 3000 гривень, витрати на придбання ліків 146,60 гривень, за надання допомоги адвоката в розмірі 1500 гривень, витрати за проведення експертизи 601,68 гривень, витрати по сплаті судового збору 140,03 гривні. В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про відшкодування матеріальної і моральної шкоди відмовлено.
В апеляційній скарзі позивачі просять скасувати рішення суду, ухвалити нове рішення, яким задовольнити їх позовні вимоги та стягнути відшкодування з належної відповідачки ОСОБА_3, стягнути додаткові витрати за проведення експертизи, вартість довідок ДАЇ тощо, стягнути на відшкодування моральної шкоди по 10000 гривень, посилаючись на те, що висновки суду не грунтуються на вимогах матеріального закону, оскільки суд безпідставно стягнув відшкодування з ОСОБА_4, в той час як відповідальність повинна нести власник автомобілю - ОСОБА_3 відповідно до вимог ст.450 ЦК України, суд неправильно визначив розмір моральної шкоди.
Судом першої інстанції встановлено, що 7 листопада 2003 року сталася дорожньо-транспортна пригода, внаслідок якої затхнулись автомобілі під керуванням позивача та під керуванням ОСОБА_4 Суд встановив, що відповідач ОСОБА_4, який був залучений до участі в справі в якості належної сторони за ухвалою суду, порушив Правила дорожнього руху, тому у відповідності з вимогами ст.440 ЦК України, суд на відшкодування матеріальної та моральної шкоди стягнув з нього на користь позивачів певні суми. Суд встановив, що власником автомобіля, яким керував ОСОБА_4, є відповідачка ОСОБА_3, яка надала третій особі ОСОБА_5 довіреність на право керування автомобілем, ОСОБА_5 доручив ОСОБА_4 поставити автомобіль на стоянку і під час руху автомобілі зітхнулись. Суд вважав, що підстав для стягнення відшкодування з власника автомобіля немає, оскільки за виниклих правовідносин особа, яка винна в ДТП, тобто ОСОБА_4, повинен відшкодувати заподіяну шкоду.
В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 підтримав доводи апеляційної скарги, посилався на те, що саме власник автомобіля ОСОБА_3 є належним відповідачем по справі, суд не мав підстав для стягнення відшкодування з ОСОБА_4, представник позивача також підтримав доводи апеляційної скарги, посилаючись на те, що суд неправильно застосував вимоги ст.450 ЦК України в редакції 1963 року, третя особа ОСОБА_5 просив апеляційну скаргу відхилити.
Заслухавши доповідача, доводи позивача, його представника, третьої-особи, дослідивши матеріали справи, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення суду скасуванню з ухваленням по справі нового рішення з наступних підстав:
Відповідно до вимог п.4 ч.1 ст.309 ЦПК України підставою для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права. Апеляційний суд вважає, що судом першої інстанції при розгляді справи були порушені вимоги процесуального права, які тягнуть за собою скасування рішення суду в частині стягнення відшкодування шкоди з ОСОБА_4.
Суд першої інстанції правильно встановив обставини справи й правильно застосував вимоги матеріального закону.
Встановлено, що 7 листопада 2003 року сталася дорожньо- транспортна пригода, внаслідок якої під час руху зітхнулись автомобіль „Деу-Тіко", яким керував позивач ОСОБА_1 та автомобіль під керуванням ОСОБА_4.
Відповідно до вимог ст.440 ЦК України в редакції 1963 року шкода, заподіяна особі або майну громадянина, а також шкода, заподіяна організації, підлягає відшкодуванню особою, яка заподіяла шкоду, у повному обсязі, за винятком випадків, передбачених законодавством. Той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду заподіяно не з його вини.
В судовому засіданні встановлено, що ДТП сталася за вини водія ОСОБА_4, вказане випливає з постанови про закриття кримінальної справи (а. с. 10), висновків автотехнічної експертизи, матеріалів кримінальної справи і ніким не спростовувалось.
Вбачається, що ОСОБА_4 під час ДТП керував автомобілем „Тойота-Ланкрузер", який на праві власності належить відповідачці ОСОБА_3, яка уповноважила третю особу ОСОБА_5 керувати належним її автомобілем. Слідчими органами під час розслідування кримінальної справи було встановлено, що ОСОБА_5 доручив ОСОБА_4 поставити вказаний автомобіль на стоянку, під час руху автомобіль за вини водія ОСОБА_4 зітхнувся з автомобілем під керуванням ОСОБА_1
Суд на підставі вимог ст.440 ЦК України дійшов до обґрунтованого висновку, що за шкоду заподіяну майну позивачів відповідальність несе винна особа, яка керувала автомобілем під час зіткнення і яка порушила Правила дорожнього руху. Вимоги до Шевченка позивачі не пред"являли.
Проте, в судовому засіданні позивачів наполягали на відшкодуванні шкоди тільки з власника автомобіля ОСОБА_3, посилаючись на вимоги ст.450 ЦК України в редакції 1963 року.
Пункт 3 Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року № 6 зі змінами, внесеними постановами від 8 липня 1994 року № 7, від 30 вересня 1994 року №11, від 25 травня 1998 року № 15 та від 24 жовтня 2003 року № 9 „Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" роз"яснив, що питання про відповідальність за шкоду, заподіяну джерелам підвищеної небезпеки, кожного з їх володільців перед іншим з них вирішується за правилами ст.440 ЦК.
Оскільки виникли правовідносини між сторонами регулюються вимогами ст.440 ЦК України, підстав для стягнення заподіяної шкоди саме з власника автомобілю ОСОБА_3 відповідно до вимог ст.450 ЦК України немає.
За таких обставин суд першої інстанції обґрунтовано відмовив позивачам в задоволенні позовних вимог про відшкодування матеріальної і моральної шкоди з власника автомобіля ОСОБА_3 відповідно до вимог ст.440 ЦК України.
Під час розгляду справи суд своєю ухвалою обґрунтовано притягнув до участі в справі в якості відповідача ОСОБА_4, за вини якого позивачам заподіяно шкоду, відповідно до вимог ст. 33 ЦПК України.
Проте із стягненням на користь позивачів відшкодування матеріальної та моральної шкоди з відповідача ОСОБА_4 погодитись неможливо.
Відповідно до вимог ст.11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Оскільки позивачі не пред"являли позовні вимоги до ОСОБА_4, не погоджуються із стягненням на свою користь сум на відшкодування шкоди з ОСОБА_4, із стягненням відшкодування на користь позивачів з відповідача погодитись неможливо. За таких підстав рішення суду в частині стягнення на користь позивачів сум на відшкодування матеріальної та моральної шкоди з відповідача ОСОБА_4 підлягає скасуванню.
Керуючись ст.ст. 307, 309 ЦПК України, апеляційний суд
Вирішив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Київського районного суду м. Донецька в частині стягнення на користь ОСОБА_1, ОСОБА_2 з ОСОБА_4 відшкодування матеріальної, моральної шкоди, судових витрат скасувати.
В частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди залишити без змін.
Рішення набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржене до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання законної сили.