У Х В А Л А  

І М Е Н Е М    У К Р А  Ї Н И

18  серпня 2010 року                                                                                                 місто Рівне

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Рівненської області у складі:     головуючого Буцяка З.І.

     суддів Собіни І.М., Хилевича С.В.

                  з участю секретаря судового засідання Приходько Л.В.,

                                    представника позивачки                          

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Апеляційного суду в м. Рівному цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Рівненського районного суду від 7 червня 2010 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерно-комерційного банку соціального розвитку «Укрсоцбанк» про визнання частково недійсним кредитного договору,

в с т а н о в и л а :

Рішенням Рівненського районного суду від 7 червня 2010 року ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позову до Акціонерно-комерційного банку соціального розвитку «Укрсоцбанк» про визнання частково недійсним кредитного договору – пункту 6.2., відповідно до якого у випадку неможливості вирішення спору шляхом переговорів спір сторін передається на розгляд третейського суду.

В поданій на це рішення апеляційній скарзі позивачка посилалася на те, що висновок місцевого суду про незастосування до спірних правовідносин сторін Закону України «Про захист прав споживачів» є помилковим, оскільки насправді вона є споживачем банківських послуг.

Вирішуючи спір, суд не прийняв до уваги неможливість з її боку змінити п. 6.2. укладеного сторонами кредитного договору, текст якого заздалегідь був підготовлений відповідачем та нав’язаний позичальнику. Через це посилання суду першої інстанції на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Девір проти Бельгії», в якому йдеться про відмову сторін від послуг державного суду за їх вільним волевиявленням, є безпідставним. При укладенні кредитного договору банк не надав позичальнику повної інформації про умови договору, зокрема в частині, що стосується порядку вирішення спору сторін, що призвело до позбавлення її, споживача банківських послуг, права на розгляд спору в державних судах.

Посилаючись на ці обставини, позивачка рішення місцевого суду вважала незаконним і необґрунтованим та просила апеляційний суд його скасувати й ухвалити у справі нове рішення про задоволення її позову.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі і з’явилися в судове засідання, перевіривши подані докази та доводи апелянта, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом установлено, що 25 лютого 2008 року позивачка уклала з Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» договір про надання невідновлювальної кредитної лінії № 738/17-Д на суму 138500 доларів США під 13 % річних з кінцевим строком погашення до 24 лютого 2018 року.

Оскільки позичальник узяті на себе зобов’язання перед банком за укладеним кредитним договором порушила, 19 січня 2010 року банк звернувся до третейського суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення допущеної заборгованості.

Обґрунтовуючи свій позов про визнання частково недійсним п. 6.2. кредитного договору (відповідно до якого у випадку неможливості вирішення спору шляхом переговорів спір сторін передається на розгляд третейського суду), позивачка у змінених позовних вимогах на а. с. 54-56 посилалася на те, що пункт 6.2. укладеного сторонами договору позбавляє її як громадянина і споживача можливості захищати свої права у державному суді, визначати підсудність справи за своїм вибором, скористуватися наданою законом пільгою щодо сплати судового збору тощо.

Проте право сторін передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених законом, передбачено ст. 17 ЦПК України та ст. 1 Закону України «Про третейські суди».

Рішенням Конституційного Суду України від 10 січня 2008 року у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців сьомого, одинадцятого статті 2, статті 3, пункту 9 статті 4 та розділу VІІІ «Третейське самоврядування» Закону України «Про третейські суди» (справа про завдання третейського суду) визнано, що відповідно до чинного законодавства підвідомчий суду загальної юрисдикції спір у сфері цивільних і господарських правовідносин може бути передано його сторонами на вирішення третейського суду, крім випадків, встановлених законом (ст. 17 ЦПК України, ст. 12 ГПК України, ст. 6 Закону України «Про третейські суди»), оскільки, гарантуючи право на судовий захист з боку держави, Конституція України водночас визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захистити своїх права і свободи від порушень і протиправних посягань (ч. 5 ст. 55 Конституції України).

Позивачка у справі та Акціонерно-комерційний банк соціального розвитку «Укрсоцбанк» таким наданим їм законом правом скористалися і в п. 6.2.  укладеної кредитної угоди передбачили, що у випадку неможливості вирішення спору шляхом переговорів спір сторін передається на розгляд третейського суду.

Доказів про те, що волевиявлення ОСОБА_1 при цьому не було вільним, у матеріалах справи немає.

За таких обставин місцевий суд, на переконання колегії суддів, законно й обґрунтовано відмовив ОСОБА_1 у задоволенні її позову про визнання недійсним кредитного договору в частині, що стосується домовленості сторін про передачу спору на розгляд третейського суду.

Доводи позивачки про обмеження її прав як споживача на увагу не заслуговують, оскільки вона сама у добровільному порядку вибрала інший засіб захисту своїх прав і свобод від порушень і протиправних посягань, який передбачений законом, а саме – вирішення спору сторін третейським судом.

У зв’язку з викладеним колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, повно і всебічно з’ясувавши всі дійсні обставини спору сторін та виконавши інші вимоги цивільного судочинства, вирішив дану справу згідно із законом.

Підстав для скасування ухваленого у справі судового рішення та задоволення поданої  апеляційної скарги, виходячи з меж її доводів, апеляційний суд не вбачає.

Керуючись ст.ст. 10, 11, 60, 303, 307, 308, 313-315, 317 ЦПК України, колегія суддів

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.

Рішення Рівненського районного суду від 7 червня 2010 року залишити без змін.

Ухвала Апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення. Вона може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду України протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий

Судді: