Справа №2-510/09

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 серпня 2009 року Солом’янський районний суд м. Києві в складі:

головуючого - судді Сітайло Л.Г.

при секретарі - Кравчук О.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3 про визнання заяв недійсними,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з позовом про визнання нотаріально завірених заяв ОСОБА_4 від 25.01.2005 року про передачу земельної ділянки, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 відповідачу та відмови від приватизації останньої на користь відповідача. Обґрунтовуючи вимоги зазначив, що 02.08.1997 року між ОСОБА_4 та ним укладено договір купівлі-продажу будинку незакінченого будівництва за адресою: АДРЕСА_1 та який знаходиться на земельній ділянці площею 1300 кв. м. Таким чином, відповідно до ст. 30 Земельного кодексу України від 18.12.1990 року право користування земельною ділянкою за вищезазначеною адресою перейшло до нього. Враховуючи, що ОСОБА_4 не мала права передавати в користування відповідачу земельну ділянку, яка їй не належала, просив позов задовольнити та визнати недійсними нотаріально завірені заяви ОСОБА_4 від 25.01.2005 року.

В судовому засіданні представник позивача доповнив позовні вимоги та просив стягнути на користь позивача судові витрати, сплачені позивачем за отриману правову допомогу в розмірі 4000 грн.

Відповідач та його представник повторно в судове засідання не заявилися, хоча про час та місце судового розгляду повідомлені судом належним чином, причини неявки суду не повідомили.

Представник позивача в судовому засіданні не заперечував проти розгляду справи у відсутність відповідача та його представника, які про час та місце судового розгляду повідомлені судом належним чином, на підставі наявних в матеріалах справи доказів та ухвалення заочного рішення.

Вислухавши пояснення представника позивача, вивчивши письмові докази та дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позову, виходячи з наступного.

Встановлено, що 02 серпня 1997 року між ОСОБА_4 та позивачем укладено договір купівлі-продажу будинку незавершеного будівництва АДРЕСА_1 який розташований на земельній ділянці площею 1300 кв. м.

Відповідно до ст. 30 Земельного кодексу України від 18.12.1990 року, в редакції 05.05.1993 року, при переході права власності на будівлю або споруду разом з цими об’єктами переходить в розмірах, передбачених ст. 67 цього Кодексу, право власності або користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження-будівлі та споруди. Право власності або право користування земельною ділянкою посвідчується Радами народних депутатів відповідно до вимог статті 23 цього Кодексу.

Статтею 3 Земельного кодексу України передбачено, що власність на землю в Україні має такі форми: державну, колективну, приватну. Усі форми власності є рівноправними. Розпоряджаються землею Ради народних депутатів, які в межах своєї компетенції передають землі у власність або надають у користування та вилучають їх. Повноваження щодо передачі, надання та вилучення земельних ділянок місцеві Ради народних депутатів можуть передавати відповідно органам державної виконавчої влади або виконавчим органам місцевого самоврядування.

Постановою Пленуму Верховного Суду України від 31.01.1992 року №2 „Про судову практику в справах за скаргами на нотаріальні дії або відмову в їх вчиненні" роз’яснено, що враховуючи норми статті 30 Земельного кодексу України, а саме, що при переході права власності на будівлю або споруду разом з цими об’єктами переходить і право володіння та користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення, тому і при укладанні громадянами договору купівлі-продажу, міни, дарування жилого будинку в сільській місцевості не потрібне попереднє вирішення питання про надання набувачу у володіння земельної ділянки при будинку.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що після укладання договору купівлі-продажу від 02.08.1997 року ОСОБА_4 втратила право на користування земельною ділянкою, що розташована в АДРЕСА_1

Встановлено, що 25.01.2005 року ОСОБА_4 на підставі заяви передала земельну ділянку, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ОСОБА_2.

Того ж дня, ОСОБА_4 на підставі заяви відмовилась від приватизації вищезазначеної земельної ділянки та отримання державного акту про право власності на землю на користь ОСОБА_2.

Відповідно до загальних положень правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов’язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. До правовідносин, які виникли з односторонніх право чинів, застосовуються загальні положення про зобов’язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства.

Згідно зі ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення останнього стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 ЦК України.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтями 57,59,60 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Вищезазначена вимога пред’являється до суду при постановлені рішення ч. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1976 року № 11 „Про судове рішення".

Беручи до уваги, що позивачем не надано доказів, що заяви ОСОБА_4 від 25.01.2005 року відповідають вимогам одностороннього правочину та створили юридичні наслідки, суд приходить до висновку про необґрунтованість доводів позивача в частині визнання заяв недійсними.

Відповідно до ст. 84 ЦПК України витрати, пов’язані з оплатою правової допомога адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги. Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом.

Враховуючи, що відповідно до ст. 88 ЦПК України, судові витрати присуджуються стороні на користь якої ухвалено рішення, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні вимоги про стягнення витрат, пов’язаних з отриманням правової допомоги в сумі 4000 грн.

Керуючись ст. ст. 202,215  ЦК України, ст. ст. 3,30 Земельного кодексу України, ст. ст. 57,58 60,84,88,199,213-215,224-228 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва через Солом’янський районний суд м. Києва протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження, яка подається протягом десяти днів з дня оголошення рішення.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом десяти днів з дня отримання його копії.