РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
2010 року серпня місяця 02 дня колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у складі:
Головуючого, судді Летягіної О.В.
суддів Синельщікової О.В.
Яковенко Л.Г.
при секретарі Іванові О.К.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Сімферополі цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6 про стягнення грошових коштів та за зустрічним позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_5, третя особа – ОСОБА_7 про визнання договору про наміри недійсним, відшкодування збитків та моральної шкоди,
за апеляційної скаргою ОСОБА_5 на рішення Євпаторійського міського суду Автономної Республіки Крим від 25 лютого 2010 року,
ВСТАНОВИЛА:
Оскаржуваним рішенням Євпаторійського міського суду Автономної Республіки Крим від 25 лютого 2010 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 до ОСОБА_6 про стягнення грошових коштів відмовлено в повному обсязі.
Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_6 до ОСОБА_5, третя особа – ОСОБА_7 про визнання договору про наміри недійсним, відшкодування збитків та моральної шкоди задоволено частково.
Правочин, укладений 23 січня 2009 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6, визнано нікчемним.
З ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 стягнено 770 000 грн. завдатку, судовий збір в сумі 1700 грн., витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в розмірі 120 грн., витрати, пов’язані з наданням правової допомоги в сумі 10 000 грн., а всього 781 820 грн.
У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_6 відмовлено.
Ухвалою Євпаторійського міського суду Автономної Республіки Крим від 14 травня 2010 року виправлено описку в рішенні від 25 лютого 2010 року наступним чином: виключено з мотивувальної частини рішення фразу «згідно акту прийому-передач цінностей станом на 18 серпня 2009 року від ОСОБА_5 до ОСОБА_6 остання отримала товар на суму 1 561 340 гривень 08 копійок (а.с.53)».
В апеляційній скарзі позивач за первісним позовом ОСОБА_5 ставить питання про скасування рішення суду і просить ухвалити нове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити, а у задоволенні зустрічних позовних вимог відмовити, посилаючись на те, що рішення незаконне і необґрунтоване, ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права. Вважає, що судом неповно з’ясовані обставини, що мають значення для справи, і висновки суду не відповідають обставинам справи. Зокрема, висновок суду про те, що договір про наміри є нікчемним, з посиланням на частину 1 статті 635 та статтю 657 Цивільного кодексу України, тому що не був нотаріально посвідчений, необґрунтований, оскільки договори відчуження корпоративних прав не підлягають нотаріальному посвідченню. Вказує, що судом не було прийнято до уваги, що в матеріалах справи немає жодного належного доказу отримання ним від відповідачки грошових коштів. Посилається на те, що поза увагою суду залишилася та обставина, що він приймав на себе зобов’язання з продажу корпоративних прав, а не об’єктів нерухомості. Зазначає, що суд не дав належної оцінки тій обставині, що позивачка за зустрічним позовом отримала від нього товари, які в подальшому нею були продані, про що свідчить акт приймання-передачі. Також, вважає, що судом першої інстанції неправомірно з нього стягнуті витрати на правову допомогу в сумі 10 000 грн., оскільки така сума правової допомоги явно завищена, і не відповідає вимогам законодавства в частині її компенсації. Крім того, вказує, що в порушення вимог статті 215 Цивільного кодексу України, суд визнав договір, укладений між ним та позивачкою за зустрічним позовом, нікчемним.
Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, перевіривши матеріали справи і доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга є обґрунтованою і підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_5, суд першої інстанції виходив з того, що при розгляді справи не було доведено, що відповідачка отримала від позивача товарно-матеріальні цінності, їх нестача сталася за вини ОСОБА_6, залишок товарно-матеріальних цінностей передавався відповідно ОСОБА_5
Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_6, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_5 отримав від ОСОБА_6 100 000 доларів США у якості завдатку, і відмовившись від продажу корпоративних прав повинен повернути зазначену суму.
Визнавши договір про наміри нікчемним, суд першої інстанції виходив з того, що він укладений відносно нерухомого майна, а тому повинен був посвідчений нотаріально.
Колегія суддів апеляційного суду частково погоджується з судовим рішенням, вважає, що є підстави для його зміни відповідно до вимог пунктів 3, 4 частини 1 статті 309 Цивільного процесуального кодексу України.
При апеляційному перегляді справи встановлено, що звернувшись з зустрічним позовом, ОСОБА_6 просила визнати недійсним договір про наміри, укладений з ОСОБА_5 23 січня 2009 року, за підстав статей 215, 203 Цивільного кодексу України, мотивуючи тим, що відповідач за її вимогами не мав наміру продавати їй нерухоме майно і корпоративні права.
Відповідно до частин 1, 4 статті 635 Цивільного кодексу України попереднім є договір, сторони якого зобов’язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, – у письмовій формі. Договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором.
Із тексту договору вбачається, що позивач за первісним позовом ОСОБА_5 зобов’язався передати ОСОБА_6 свої права на 100% участь у ТОВ «Таврія-Буд ЛТД», до статутного капіталу якого він вносить належне йому нерухоме майно, а ОСОБА_6 зобов’язалася погашати його кредити, утримуючи зазначене в договорі нерухоме майно та на забезпечення зобов’язання сплатити позивачу 100 000 доларів США.
Судом встановлено, що відповідачка не була і стала учасником ТОВ «Таврія-Буд ЛТД», сплатила позивачу 100 000 доларів США.
Зазначені обставини отримання позивачем 100 000 доларів США підтверджені матеріалами справи Євпаторійського ГУ МВС України в Автономній Республіці Крим і прокуратури м. Євпаторії, у яких постановами від 29 вересня 2009 року та від 18 листопада 2009 року відмовлено у порушенні кримінальної справи.
В своїх письмових поясненнях, наданих 20 листопада 2009 року, ОСОБА_5 визнав факт отримання від відповідачки 100 000 доларів США за зазначеним договором (т.1 а.с.125).
Пленум Верховного Суду України в пункті 7 постанови № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз’яснив, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
У разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.
Відповідно до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Колегія судді погоджується з доводами позивачки за зустрічним позовом ОСОБА_6, що ОСОБА_5 не мав наміру укладати договір купівлі-продажу нерухомого майна і корпоративних прав, тобто оспорюваний договір про наміри, не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовленими ним (частина 5 статті 203 Цивільного кодексу України).
За цих підстав зазначений оспорюваний договір слід визнати недійним, а отримане за ним позивачем повернути ОСОБА_6
У зв’язку з викладеним рішення суду в частині визнання оспорюваного договору нікчемним слід змінити та виключити із резолютивної частини рішення посилання на те, що отримана за договором сума еквівалентна 770 000 грн. є завдатком відповідно до вимог статті 570 Цивільного кодексу України, тому що договір купівлі-продажу не був укладений.
Що стосується доводів апеляційної скарги про те, що саме ОСОБА_6 створено нестачу товарно-матеріальних цінностей, і вона повинна відшкодувати її розмір, то колегія суддів не приймає їх до уваги.
Відповідно до частини 2 статті 216 Цивільного кодексу України якщо у зв’язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.
При розгляді справи не доведено вини відповідачки в нестачі товарно-матеріальних цінностей, факту отримання їх від позивача і лише часткового повернення від ОСОБА_6
Що стосується доводів апеляційної скарги про неправильне відшкодування витрат на правову допомогу, то колегія суддів виходить з того, що відповідно до частини 1 статті 88 Цивільного процесуального кодексу України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві – пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.
Позивачкою за зустрічним позовом ОСОБА_6 надані відомості про те, що нею на правову допомогу, пов’язану з веденням справи проти ОСОБА_5 сплачено 50 000 грн. за 240 годин роботи.
Стягуючи у відшкодування 10 000 грн., суд виходив з того, що у розгляді справи правову допомогу відповідачці надавали два юристи і з урахуванням положень Постанови Кабінету Міністрів України № 590 від 27 квітня 2009 року стягнена судом сума компенсує відповідачці 28 годин роботи її представників, які надавали їй правову допомогу, що є обґрунтованим.
Що стосується заяви представника ОСОБА_5 про скасування заходів забезпечення позову, то колегія суду апеляційного суду вважає, що її слід залишити без задоволення з наступних підстав.
Відповідно до частини 3 статті 151 Цивільного процесуального кодексу України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.
Враховуючи, що ухвалою суду від 11 грудня 2009 року забезпечено зустрічний позов ОСОБА_6, який рішенням суду задоволений частково, забезпечення позову повинно зберігатися до виконання судового рішення.
Виходячи з наведеного та керуючись статтями 303, 307, 309, 314, 316 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів судової палати у цивільних справах,
ВИРІШИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково.
Рішення Євпаторійського міського суду Автономної Республіки Крим від 25 лютого 2010 року змінити. Договір про наміри, укладений 23 січня 2009 року ОСОБА_5 і ОСОБА_6 визнати недійсним.
Виключити із резолютивної частини рішення слово – «завдатку».
В решті рішення суду залишити без змін.
Заяву представника ОСОБА_5 про скасування заходів забезпечення позову залишити без задоволення.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення.
Рішення може бути оскаржено безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом двох двадцяти днів.
Судді:
Яковенко Л.Г. Синельщікова О.В. Летягіна О.В.