АПЕЛЯЦіЙНИЙ СУД ЛУГАНСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Справа № 22ц- 4684 Головуючий в 1інстанції – Євтіфієв В.М.
Категорія Доповідач – Темнікова В.І.
Р І Ш Е Н Н Я
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
28 липня 2010 року Судова колегія судової палати з цивільних справ апеляційного суду Луганської області в складі :
головуючого – Темнікової В.І.,
суддів – Кравченко Н.В., Ступіної Я.Ю.,
за участю секретаря – Давиденко К.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Луганську цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Стаханівського міського суду Луганської області від 12 травня 2010 року за позовом ОСОБА_2 до ТОВ “Луганськвода” про визнання наказу про звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди, -
В С Т А Н О В И Л А:
В вересні 2009р. позивач звернувся до суду з позовом до ВП Свєтличанського управління ТОВ “Луганськвода”, в якому посилався на те, що він з 01 червня 2009року працював на посаді заступника директора – начальника Брянківського департаменту відокремленого підрозділу Свєтличанського управління ТОВ “Луганськвода”. 04 серпня 2009р. ним на ім’я директора ВП Свєтличанського управління ТОВ “Луганськвода” була написана заява про звільнення з роботи з 05 серпня 2009р. за згодою сторін по п.1 ст. 36 КЗпП України. Вказана заява була погоджена. Проте з невідомих йому причин відповідач не ознайомив його з копією наказу про звільнення, не виплатив своєчасно належні йому при звільненні кошти та затримав видачу трудової книжки. 02 вересня 2009р. він від своїх підлеглих дізнався, що його було звільнено з займаної посади 04.08.2009р., тобто під час його непрацездатності. Того ж дня йому були виплачені належні йому при звільненні кошти у розмірі 7762грн., однак з наказом про звільнення він так і не був ознайомлений та йому не була видана трудова книжка. Вважаючи звільнення незаконним через те, що він був звільнений не 5, а 4 серпня 2009р. під час перебування його на лікарняному листі, а звільнення за ініціативою роботодавця за таких обставин є незаконним, позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати незаконним наказ про його звільнення № 146-к від 04.08.2009р., змінити дату його звільнення з роботи з 04 серпня 2009р. на день розгляду справи в суді, стягнути з відповідача на його користь середній з0аробіток за період затримки розрахунку з 05.08.2009р. по 02.09.2009р. в сумі 7875,53 грн., а також заробітну плату за час вимушеного прогулу в сумі 11134,37грн., моральну шкоду у розмірі 10000 грн. та зобов’язати видати йому трудову книжку.
В подальшому позивач декілька разів уточнював позовні вимоги і остаточно в заяві від 18.03.2010р. ( а. с. 76 –77) просив визнати незаконним наказ про його звільнення № 146-к від 04.08.2009р., поновити його на роботі на посаді заступника директора – н7ачальника Брянківського департаменту ТОВ “Луганськвода” та стягнути на його користь заробітну плату за час вимушеного прогулу в сумі 61374,82 грн. та моральну шкоду у розмірі 15000 грн.
Ухвалою Стаханівського міського суду Луганської області від 23.11.2009р. було проведено зміну відповідача у справі з ВП Свєтличанського управління ТОВ “Луганськвода” на ТОВ “Луганськвода”.
Ухвалою Стаханівського міського суду Луганської області від 03.03.2010р. до участі у справі у якості 3-ї особи був притягнутий директор ТОВ “Луганськвода” Маслак В.М.
Ухвалою Стаханівського міського суду Луганської області від 06.05.2010р. було закрито провадження по справі за позовом ОСОБА_2 в частині позовних вимог про зміну дати звільнення з роботи з 04 серпня 2009р., стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку з 05.08.2009р. по 02.09.2009р., зобов’язання відповідача видати трудову книжку у зв’язку з відмовою позивача від цієї частини позовних вимог.
Рішенням Стаханівського міського суду Луганської області від 12 травня 2010 року в задоволенні позовних вимог про визнання наказу про звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та моральної шкоди було відмовлено.
Не погодившись з зазначеним рішенням, позивач звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати і постановити по справі нове рішення про задоволення його позовних вимог. При цьому він в скарзі посилається на те, що рішення суду постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права.
В запереченнях відповідач вважає апеляційну скаргу безпідставною, необґрунтованою, а тому просить залишити її без задоволення, а рішення суду без змін.
Заслухавши доповідача, дослідивши матеріали справи, вислухавши пояснення представників відповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав:
Згідно ст. 10 ЦПК України обставини цивільних справ встановлюються судом за принципом змагальності. Суд же, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, лише створює необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи. При дослідженні і оцінці доказів, встановленні обставин справи і ухваленні рішення суд незалежний від висновків органів влади, експертиз або окремих осіб. Згідно ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів. Крім того згідно ст.60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на основу своїх вимог або заперечень.
Однак зазначені вимоги закону судом в повному обсязі виконані не були.
Постановляючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що в судовому засіданні було встановлено, що позивач з 07.09.2008р. знаходився у трудових відносинах з відповідачем, працюючи на посаді начальника ВП Брянківського департаменту ТОВ “Луганськвода”, а з 01.06.2009р. його було переведено на посаду заступника директора – начальника Брянківського департаменту ВП Свєтличанського управління ТОВ “Луганськвода”. Наказом № 146-к від 04 серпня 2009р. він був звільнений з посади на підставі п.1 ст. 36 КЗпП України за згодою сторін. Сторони визнали, що це відбулося у період тимчасової непрацездатності позивача і що це є порушенням вимог ст. 40 КЗпП України. Наказом № 246 –к від 26.11.2009р. наказ № 146-к від 04 серпня 2009р. про звільнення позивача було скасовано. Даний наказ позивачем не оскаржено в установленому законом порядку. Наказом № 247-к від 27.11.2009р. позивач був звільнений з роботи по п.1 ст. 36 КЗпП України за згодою сторін 27 листопада 2009р. Даний наказ позивачем також не оскаржено в установленому законом порядку. Тому суд дійшов висновку про те, що спір між сторонами було врегульовано в позасудовому порядку шляхом скасування відповідачем наказу № 146-к від 04 серпня 2009р., а тому предмет спору між сторонами відсутній, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. Також суд виходив з того, що вирішення позовних вимог про поновлення на роботі та стягнення з відповідача на користь позивача заробітної плати за час вимушеного прогулу могло мати місце при визнанні наказу № 146-к від 04 серпня 2009р. незаконним, але він скасований самим відповідачем і діє інший наказ, який сторони не оскаржують. Крім того, суд дійшов висновку про те, що позивачем не доведено, що порушення його законних прав призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків і вимагали від нього додаткових зусиль для організації свого життя, тому у задоволенні позовних вимог про стягнення моральної шкоди позивачу також було відмовлено.
Однак, встановивши дійсні обставини по справі та постановляючи рішення, суд першої інстанції не врахував в повній мірі того, що згідно ч.1 ст.3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Крім того згідно п.8 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 01.11.1996р. “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” з урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку. Статтею 55 Конституції кожній людині гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових осіб і службових осіб, а тому суд не повинен відмовляти особі в прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує. Із системного аналізу зазначених норм права випливає, що суд не вправі відмовити також у захисті порушеного права громадянина в судовому порядку навіть якщо його право визнано відповідачем в ході розгляду справи в суді, якщо позивач не відмовляється від заявленого ним позову і наполягає на поновленні його права саме в судовому порядку.
Як убачається з матеріалів справи, позивач звернувся до суду з позовом про визнання незаконним наказу № 146-к від 04 серпня 2009р. 15 вересня 2009р. і не відмовився від даних позовних вимог до кінця розгляду справи. Уже в ході розгляду справи судом першої інстанції, а саме 26 листопада 2009р. відповідачем даний наказ був скасований наказом № 246 –к від 26.11.2009р., але і після цього позивач не тільки не відмовився від своїх позовних вимог про визнання незаконним наказу № 146-к від 04 серпня 2009р., а й наполягав на тому, щоб даний наказ був визнаний незаконним саме в судовому порядку. Тому у суду першої інстанції не було достатніх правових підстав для висновку про те, що спір між сторонами щодо даних позовних вимог врегульовано в позасудовому порядку шляхом скасування відповідачем добровільно наказу № 146-к від 04 серпня 2009р., а тому відсутній предмет спору між сторонами, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. Крім того, виходячи із змісту ч. 1 ст. 61 ЦПК України, якою передбачено, що обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню, є встановленим також факт про те, що наказ № 146-к від 04 серпня 2009р. про звільнення позивача з роботи за згодою сторін по п.1 ст. 36 КЗпП України є незаконним, так як це фактично визнав сам відповідач скасувавши даний наказ наказом № 246-к від 26.11.2009р., зазначивши в тексті останнього, що наказ № 146-к від 04 серпня 2009р. скасовується з тих підстав, що він виданий з порушенням норм звільнення працівника. Тому рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про визнання незаконним наказу № 146-к від 04 серпня 2009р.
Що стосується позовних вимог про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, то, проаналізувавши встановлені судом першої інстанції обставини по справі, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції поспішно дійшов висновку про необхідність відмови у задоволенні цієї частини позовних вимог, виходячи з наступного:
Згідно п.1 ч.1 ст. 36 КЗпП України самостійною підставою припинення трудового договору є угода сторін. При цьому відповідно до п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992р. “Про практику розгляду судами трудових спорів” необхідно мати на увазі, що при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за п.1 ст. 36 КЗпП України, тобто за згодою сторін, договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.
Як убачається з матеріалів справи, позивач звертався до відповідача з заявою від 04.08.2009р. про припинення трудового договору саме за згодою сторін з 05 серпня 2009р. Саме ця підстава та ця дата була узгоджена сторонами згідно резолюції, накладеної керівником на його заяві. Для реалізації даної домовленості відповідачем був виданий наказ № 146-к від 04 серпня 2009р. В подальшому звільнення позивача на підставі даної погодженої сторонами заяви наказом № 146-к від 04 серпня 2009р. самим же відповідачем було визнано таким, що здійснено з порушенням норм звільнення працівника, а тому даний наказ відповідачем було скасовано в добровільному порядку наказом № 246-к від 26.11.2009р. Крім того, судом першої інстанції було встановлено, що позивач не писав більше ніякої заяви про його звільнення за згодою сторін з зазначенням нової дати звільнення, а також не погоджував з адміністрацією нової дати звільнення за його попередньою заявою від 04.08.2009р. Від своїх первісних позовних вимог про зміну дати звільнення від відмовився у встановленому законом порядку і дана відмова прийнята судом з закриттям провадження по справі відносно даної частини позовних вимог. Заявлені ж позовні вимоги про поновлення його на роботі, свідчать про те, що позивач взагалі не згоден з своїм звільненням і бажає продовжити працю на підприємстві. Зазначені обставини свідчать про те, що у відповідача не було правових підстав для звільнення позивача 27 листопада 2009р. саме за згодою сторін, так як дана дата не була узгоджена між сторонами. Посилання суду першої інстанції як на підставу для відмови у задоволенні позовних вимог позивача про поновлення його на роботі на те, що наказ № 146-к від 04 серпня 2009р. про звільнення позивача з роботи, який оскаржує позивач, скасовано самим же відповідачем, а накази відповідача № 246-к від 26.11.2009. про скасування наказу № 146-к від 04 серпня 2009р. та № 247-к від 27.11.2009р. позивачем не оскаржуються , є неправомірними, так як позивачем заявлено позов про поновлення його на роботі 18 березня 2010р., тобто після видачі відповідачем зазначених вище наказів, що свідчить про те, що позивач взагалі не згоден з його звільненням з роботи. Обов’язковіть заявлення при цьому також вимог про скасування наказу, яким працівник на його думку незаконно звільнений з роботи діючим законодавством не передбачена, тобто це є правом, а не обов’язком позивача при заявленні позову про поновлення його на роботі. Тому рішення суду про відмову позивачу у задоволенні позову про поновлення його на роботі слід скасувати та постановити нове про поновлення позивача на роботі з 05 серпня 2009р. на посаді, з якої він був звільнений.
Що стосується позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, то вони підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного:
Згідно ч.2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Дійшовши висновку про необхідність поновлення позивача на роботі з 05 серпня 2009р., апеляційний суд також вважає, що з відповідача на користь позивача слід стягнути також середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 05.08.2009р. по день винесення рішення апеляційним судом, тобто по 28.07.2010р. включно. Однак, як убачається з матеріалів справи відповідачем добровільно було виплачено позивачу його середній заробіток за період з 05.09.2009р. по 27.11.2009р. в сумі 17088 грн. і дана сума отримана позивачем 17 травня 2010р., що підтверджується видатковим касовим ордером від 17.05. 2010р. Таким чином стягненню на користь позивача підлягає його середній заробіток за період з 28.11.2009р. по 28.07.2010р. включно. Кількість робочих днів за цей період становить 164 ( 1 день в листопаді 2009р. +23 дні в грудні 2009р.+19 в січні 2010р.+20 в лютому 2010р.+ 22 в березні 2010р.+21 в квітні 2010р.+17 в травні 2010р.+ 21 в червні 2010р. + 20 в липні 2010р. = 164 робочі дні). Середньоденний заробіток позивача становить 218,17 грн. Тому за час вимушеного прогулу за період з 28.11.2009р. по 28.07.2010р. включно позивачу слід стягнути середній заробіток у сумі 35779,88 грн. ( 218,17 грн. х 164 =35779,88 грн.).
Згідно ст. 237-1 КЗпП України у разі, коли порушення законних прав працівника призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя, власник або уповноважений ним орган повинні відшкодувати працівникові також моральну шкоду. Оскільки незаконне звільнення позивача призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя, тобто відновлення того положення, що було до звільнення, так як позивач у зв’язку з незаконним звільненням та не врученням вчасно трудової книжки не міг працевлаштуватися, а у зв’язку з відсутністю коштів змушений був обмежувати себе у харчуванні, займати гроші, щоб забезпечити себе та свою сім’ю житлом та іншими умовами проживання, то відповідач повинен відшкодувати позивачу також і моральну шкоду. Однак з урахуванням характеру та розміру душевних страждань, яких зазнав позивач, характеру його немайнових втрат, тяжкості вимушених змін у його життєвих стосунках та виходячи з засад розумності, виваженості та справедливості, апеляційний суд вважає, що позовні вимоги про стягнення моральної шкоди підлягають частковому задоволенню у сумі 1000грн.
Крім того, з відповідача на користь держави слід стягнути судові витрати по справі, а саме судовий збір у сумі 358 грн.( 35779,88 грн. : 100%= 357,79грн. = 358грн.) та витрати на інформаційно – технічне забезпечення розгляду справи для даної категорії справ у розмірі 120грн.
Проаналізувавши зазначені обставини в їх сукупності, апеляційний суд вважає, що рішення суду 1 інстанції слід скасувати та ухвалити по справі нове рішення про часткове задоволення позовних вимог позивача, а саме про визнання незаконним наказу № 146-к від 04.08.2009р. про його звільнення, поновлення його на роботі на посаді заступника директора – начальника Брянківського департаменту ВП Свєтличанського управління ТОВ “Луганськвода” з 05 серпня 2009р., стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 35779,88 грн., моральної шкоди у розмірі 1000 грн., а також судових витрат по справі на користь держави, а саме судового збору у розмірі 358грн. та витрат на інформаційно – технічне забезпечення розгляду справи для даної категорії справ у розмірі 120грн.
Керуючись ст. 3, 303, 307, 309, 314,316 ЦПК України, ст.. 55, 124 Конституції України, п.1 ч. 1 ст. 36, ч.2 ст. 235, ст. 237-1 КЗпП України, судова колегія, -
В И Р І Ш И Л А:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2– задовольнити.
Рішення Стаханівського міського суду Луганської області від 12 травня 2010 року скасувати та постановити по справі нове рішення, яким позов ОСОБА_2 задовольнити частково.
Визнати незаконним наказ № 146-к від 04 серпня 2009 року про звільнення ОСОБА_2 – заступника директора – начальника Брянківського департаменту згідно п.1 ст. 36 КЗпП України за згодою сторін 04 серпня 2009 р.
Поновити ОСОБА_2 на роботі на посаді заступника директора – начальника Брянківського департаменту відокремленого підрозділу Свєтличанського управління ТОВ “Луганськвода” з 05 серпня 2009 року.
Стягнути з ТОВ “Луганськвода” на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 35779 (тридцять п’ять тисяч сімсот сімдесят дев’ять) грн.. 88 коп. та моральну шкоду у розмірі 1000 (одна тисяча) грн..
Стягнути з ТОВ “Луганськвода” на користь держави судовий збір у розмірі 358 грн. та витрати на інформаційнол – технічне забезпечення розгляду справи у розмірі 120 грн.
Рішення набирає законної сили негайно після його проголошення, але може бути оскаржене безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців після його проголошення в касаційному порядку.
Головуючий
Судді