Р І Ш Е Н Н Я
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 липня 2010 року м. Ужгород
Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Закарпатської області у складі:
головуючої - судді Кожух О.А.
суддів - Куцина М.М., Собослоя Г.Г.
при секретарі судового засідання – Рогач І.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ужгород цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1, що діє в інтересах та від імені ОСОБА_2, на рішення Ужгородського міськрайонного суду від 25 березня 2010 року по справі за позовом ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання недійсним договору дарування та визнання права власності на нерухоме майно, -
в с т а н о в и л а:
У листопаді 2009 року ОСОБА_1 звернувся до суду в інтересах ОСОБА_2, та просив: - визнати недійсним договір дарування квартири, укладений 21 грудня 2004 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу ОСОБА_6, зареєстрований в реєстрі за № 4973; - визнати за ОСОБА_2 право власності на Ѕ частину вказаної квартири.
Позовні вимоги мотивував тим, що із відповідачкою ОСОБА_4 перебував у зареєстрованому шлюбі, за період якого з 1996 року по 2006 рік набуто майно, яке належить їм на праві спільної сумісної власності - квартира АДРЕСА_1. В порушення відповідних положень Сімейного кодексу України, які регулюють право спільної сумісної власності подружжя, ОСОБА_4 21 грудня 2004 року, без нотаріально засвідченої згоди другого з подружжя – позивача по справі - уклала договір дарування, згідно якого спірну квартиру подарувала своєму синові ОСОБА_5 Про порушення свого права власності ОСОБА_2 дізнався у серпні 2009 року, тому просив поновити строк звернення до суду. Посилаючись на положення ст. ст. 60, 62, 63, 65, 72 СК УКраїни, ст. ст. 215, 372, 388 ЦК України, просив задовольнити позовні вимоги.
Ухвалою Ужгоордського місьрайонного суду від 30.11.2009 вжито заходи забезпечення позову - накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1, яка зареєстрована за ОСОБА_5 (а.с.15, 45).
Рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 25 березня 2010 року у задоволенні позову відмовлено.
Представником ОСОБА_2 на вказане рішення подано апеляційну скаргу, в якій вказуючи на порушення судом норм матеріального права, просить рішення скасувати і задовольнити позовні вимоги.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_2 – ОСОБА_1, який апеляцію підтримав, пояснення представника відповідачів ОСОБА_7, яка просила рішення суду залишити без змін, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази в сукупності, суд приходить до такого.
Відповідно до ст. ст. 10, 11, 59, 60 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи на підставі доказів сторін, кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на _______________________________________________________________________________________
Справа № 22 -2032/2010 номер рядка статистичного звіту: 33
Головуючий в першій інстанції – Івашкович І.І.
Суддя-доповідач – Кожух О.А.
підставу своїх вимог і заперечень, доказування не може ґрунтуватись на припущеннях, а обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що спірна квартира належала відповідачці ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право на спадщину та на підставі договору дарування, укладеного між нею та ОСОБА_10 29.08.2002, а позивачем не було доведено, що ним були вкладені значні кошти у добудову квартири під час спільного проживання з відповідачкою.
Проте такі висновки суду не відповідають обставинам справи, а рішення суду ухвалено з неправильним застосування норм матеріального права.
Відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 27.04.1994 квартира по вул.Стефаника, 22/2 в м.Ужгороді належала на праві спільної сумісної власності ОСОБА_10 та її сину – брату відповідачки - ОСОБА_11. Загальна площа квартири становила 40,5 кв.м. (а.с.40)
Рішенням Ужгородського міського суду від 26.11.1996 за ОСОБА_4 визнано право власності на підставі права спадкоємства за заповітом на 75/200 будинку АДРЕСА_1, що відповідає праву власності на Ѕ частину квартири № 2 вищезгаданого будинку (а.с.27).
В матеріалах справи міститься рішення Виконкому Ужгородської міської ради від 28.08.1996 за № 135, згідно якого було дозволено проведення добудови та перебудови ОСОБА_10 житлових та підсобних приміщень до власної частини будинку по вул.Стефаника, 22 (а.с. 42).
Проте згідно технічного паспорту, складеного у грудні 1999 року для здачі в експлуатацію прибудови літери А 1 загальною площею 172,6 кв.м., забудівником вказана ОСОБА_4 Старі частки співвласників – ОСОБА_4 та ОСОБА_10 – вказані по Ѕ частини квартири 2. Частка ОСОБА_4, що підлягала до затвердження, вказана 9/10 у квартирі, або 81/100 по будинку, а частка іншого власника ОСОБА_10 вказана 1/10 у квартирі, або 8/100 по будинку (а.с.31-36).
Відповідно до свідоцтва про право власності на житло, виданого 6 червня 2000 року на підставі рішення Ужгородської міської ради №78 від 24.05.2000 року, ОСОБА_4 на праві особистої власності належало 81/100 житлового будинку по АДРЕСА_1 (а.с.29). Таким чином, частка ОСОБА_4 у будинку за період з 1996 року по 2000 рік збільшилась із 8/100 до 81/100.
Згідно договору купівлі продажу, укладеного 07.06.1995, ОСОБА_2 та ще два власники продали житловий будинок по вул. Джамбула, 75 в м. Ужгороді, що належав їм на підставі свідоцтв про право на спадщину (а.с.94). Згідно договору купівлі продажу, укладеного 21.11.1995, ОСОБА_2 продав житловий будинок по АДРЕСА_2, що належав йому на підставі договору дарування (а.с.97).
Відповідно до Довідки Управління у справах імміграції та реєстрації фізичних осіб від 07.10.2009, 23.03.2000 громадянам України ОСОБА_12, ОСОБА_2, та ОСОБА_5 дозволено виїзд на постійне місце проживання в державу Ізраїль. ОСОБА_4 та ОСОБА_5 отримали довідки на документування паспортом громадянина України у зв’язку із поверненням на постійне місце проживання в Україну. Громадянин ОСОБА_2 клопотання щодо повернення на постійне місце проживання в Україну не порушував (а.с. 37).
Таким чином, у період з 1996 року – з часу початку проведення перебудови спірної квартири, до 2000 року – часу виїзду на постійне місце проживання сторін у Державу Ізраїль, подружжя проживало в Україні, і за цей період частка позивачки у спірній квартирі збільшилась від 8/100 до 81/100 по будинку. У позивача були кошти, які були ним отримані від продажу належного йому нерухомого майна, тому судова колегія вважає, що твердження позивача про те, що частка відповідачки у спірній квартирі значно збільшилась, в тому числі, внаслідок грошових затрат позивача, доведено належними та допустимими доказами і відповідачами не спростовано.
Згідно договору дарування від 29.08.2002 року ОСОБА_10 подарував ОСОБА_4 8/100 частин житлового будинку, що знаходиться по АДРЕСА_1 (а.с.39). Вказана квартира, як зазначено у договорі в цілому складається з 4-х кімнат, житловою площею 79,1 кв.м, загальною площею 213,0 кв.м.
Згідно оскаржуваного договору дарування від 21.12.2004 року ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_1, яка складає 89/100 будинку. Квартира належить дарителю у 8/100 частці на підставі договору дарування від 29.08.2002, та в 81/100 частини на підставі свідоцтва про право власності на житло виданого 24.05.2000 (а.с.38). У цьому договорі також зазначено, що квартира в цілому складається з 4-х кімнат, загальною площею 213,0 кв.м., житловою площею 79,1 кв.м.
За змістом ст.62 Сімейного кодексу України, а також ст. 25 КпШС України, що діяв на час перебудови спірного майна, якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Зважаючи на те, що майно, яке належало ОСОБА_4 в порядку успадкування, значно збільшилось у своїй цінності за період перебування її у шлюбі із позивачем та внаслідок, в тому числі, його грошових затрат, суд першої інстанції безпідставно вважав, що спірна квартира на період укладення у 2004 році спірного договору дарування в цілому належала відповідачці та не вважав її об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. А отже, суд безпідставно відмовив позивачу у задоволенні позову і таке рішення суду підлягає скасуванню.
Проте позовні вимоги позивача не можуть бути задоволені у повному обсязі з огляду на наступне. Відповідно до ст.. 60 СК України, ст. 28 КпШС України, в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.
На суму вартості будинку до його поліпшення збільшується частка дружини, якому він належав, у тому числі і у випадках, коли суд відступає від начала рівності часток подружжя в спільній сумісній власності з урахуванням інтересів неповнолітніх дітей або інтересів одного з подружжя, що заслуговують на увагу (п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України N 7 від 04.10.91 „Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок”). Якщо котрийсь із подружжя зробив вкладення у придбання спільного майна за кошти, що належали йому до шлюбу, то ці вкладення мають враховуватися при визначенні часток подружжя у спільній сумісній власності (п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України N 16 від 12.06.98 „Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України”).
Оскільки на час отримання права власності на частину спірної квартири частка ОСОБА_4 становила Ѕ квартири (8/100 будику), а після проведення добудови її частка у будинку склала 81/100, то спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_4 слід визнати 73/100 частини в будинку АДРЕСА_1, і частка позивача у цьому будинку складає 36,5/100, а отже позов в частині визнання права власності на частину квартири підлягає частковому задоволенню - за позивачем слід визнати право власності 36,5/100 будинку АДРЕСА_1. Частка 8/100, що належала ОСОБА_10, була подарована відповідачці у 2002 році - після проведення добудови та реєстрації права власності за ОСОБА_4 на 81/100 будинку, а тому не може бути визнана спільною сумісною власністю подружжя.
Статтями 63,65 Сімейного кодексу України передбачено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності і розпоряджаються таким майном за взаємною згодою. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і державної реєстрації, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення або державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Аналогічні положення містяться у ст. 369 ЦК України.
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення вимог, встановлених ст.203 цього кодексу. Статтею 217 ЦК України передбачено можливість визнання недійсною окремої частини правочину.
Оскільки ОСОБА_4 спірну квартиру було подаровано без нотаріально засвідченої згоди ОСОБА_2, вона могла вчинити такий правочин без його згоди лише в тій частці, яка належала їй, а тому договір дарування, укладений 21 грудня 2004 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 слід визнати недійсним в частині дарування 36,5/100 частини будинку, квартири № 2 – тієї частки, яка належить ОСОБА_2
ОСОБА_2 вказує, що про існування договору дарування йому стало відомо лише у серпні 2009 року, оскільки при розгляді у 2006 році справи про розірвнаня шлюбу вимоги про поділ спільного майна подружжя не заявлялись, а тому просив поновити строк позовної давності.
Він з 2000 року постійно в Україні не проживає. У справі про розірвання шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 03.03.2006 було ухвалено заочне рішення і копію такого було отримано позивачем 21.06.2007, що встановлено ухвалою Ужгородського міськрайонного суду від 14 жовтня 2009 про відмову в перегляді цього заочного рішення. Доводи позивача про необізнаність про спірний правочин до серпня 2009 року ним належними доказами не підтверджено, проте його твердження про те, що йому не було відомо про вчинення правочину у грудні 2004 року, принаймні до 2007 року, відповідачами спростовано не було. За таких обставин судова колегія вважає поважною причину пропущення позовної давності і порушене право позивача підлягає захисту.
Таким чином, висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, рішення ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права, що відповідно до п. 3, 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України, є підставою для скасування рішення суду та ухвалення нового рішення, яким позовні вимоги слід задовольнити частково.
Відповідно до ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею та документально підтверджені судові витрати, і у разі часткового задоволення позову судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимоги. Позивачем при поданні позовної заяви та апеляційної скарги було сплачено 217,35 грн. судового збору (а.с. 12, 69, 75) та 240 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи (а.с. 12, 68, 76), а всього – 457,35 грн. Зважаючи на часткове задоволення позовних вимог, з відповідачів слід солідарно стягнути на користь позивача судові витрати в сумі 375 грн.
Керуючись ст. 304, п.2 ч.1 ст. 307, п. п. 3, 4 ч. 1 ст. 309, 314, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -
в и р і ш и л а :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1, що діє в інтересах ОСОБА_2 – задовольнити частково.
Рішення Ужгородського міськрайонного суду від 25 березня 2010 року – скасувати та ухвалити у справі нове рішення.
Позов ОСОБА_1, що діє в інтересах ОСОБА_2, задовольнити частково.
Визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 21 грудня 2004 року між ОСОБА_4 (дарувальник) та ОСОБА_5 (обдарований), посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу ОСОБА_6, зареєстрований в реєстрі за № 4973, в частині дарування 36,5/100.
Визнати за ОСОБА_2 право власності на 36,5/100 частини будинку АДРЕСА_1.
Стягнути солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 судові витрати в загальній сумі 375 (триста сімдесят п’ять) гривень.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, проте може бути оскаржене в касаційному порядку протягом двох місяців з дня набрання законної сили шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуюча Судді