Справа №2-48/10

РІШЕННЯ

Іменем України

23 червня 2010 р.                                        м. Донецьк

Калінінський районний суд м. Донецька у складі:

головуючого     -  судді  Гавриленка О.М.

при секретарі     -     Ексановій Н.Е.

за участю позивача ОСОБА_1,   відповідача ОСОБА_2 та їх представників ОСОБА_3 і ОСОБА_4, відповідно, третіх осіб, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Донецьку справу за позовом ОСОБА_1 до Управління комунальних ресурсів Донецької міськради, ОСОБА_5, ОСОБА_2, треті особи: приватні нотаріуси Донецького міського нотаріального округу ОСОБА_6 і ОСОБА_7, про визнання свідоцтва про право власності на квартиру та договорів купівлі – продажу квартири недійсними та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання таким, що втратив право користування жилим приміщенням у квартирі, -

ВСТАНОВИВ:

    Уточнивши свої вимоги під час провадження по справі, позивач ОСОБА_1 просив визнати недійсним свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 від 07.12.2006 р, видане Управлінням комунальних ресурсів Донецької міськради на ім’я його батька ОСОБА_8 внаслідок незаконної одноособової приватизації ним цієї квартири. Також просив визнати недійсними подальші договори купівлі – продажу спірної квартири, укладені між ОСОБА_8 і ОСОБА_5 від 26.12.2006 р. та між ОСОБА_5 і ОСОБА_2 від 30.01.2007 р.

    В судовому засіданні ОСОБА_1 підтримав свої позовні вимоги, мотивуючи їх тим, що на час приватизації спірної квартири його батьком ОСОБА_8 (за життя останнього) сам він не проживав у квартирі тимчасово. За позовом батька був визнаний таким, що втратив право користування квартирою, за заочним рішенням місцевого суду від 02.11.06 р, тобто в його відсутність. Коли дізнався про існування останнього, за його заявою заочне судове рішення було скасоване. Не визнавши зустрічного позову за його безпідставністю, вважав, що на час приватизації його батьком квартири той скористався заочним рішенням місцевого суду незаконно, оскільки воно було ним (ОСОБА_1) оскаржено, а тому він, тобто позивач, мав на той час право користування квартирою, але письмової згоди на її приватизацію ні батькові ОСОБА_8 або Управлінню комунальних ресурсів не надавав. Рішенням місцевого суду від 20.12.06 р. він знову був визнаний таким, що втратив право користування квартирою, Проте, до набрання ним законної чинності батько встиг продати квартиру ОСОБА_5 за договором від 26.12.06 р, який він (позивач) вважає фіктивним, оскільки, як йому відомо, її покупець ОСОБА_5 ніяких грошей батькові не сплачувала і ніколи особисто до квартири не приходила, але вже за договором від 30.01.07 р. перепродала квартиру за тією ж низькою ціною, що й купувала її (9714 грн.) відповідачеві ОСОБА_2. Оскільки договір від 26.12.06 р. є фіктивним, то його ж долі слідкують усі подальші правочини стосовно спірної квартири, зокрема, договір від 30.01.07 р, який за цих підстав також є недійсним. На цьому наполягав і представник позивача в суді.

    Відповідач ОСОБА_2 позов не визнав і звернувся із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання його таким, що втратив право користування спірною квартирою. Посилався на те, що ОСОБА_8 будучі основним наймачем квартири АДРЕСА_1, з 1993 р, приватизував її у встановленому законом порядку,   тоді як позивач ОСОБА_1 з того ж часу значився лише зареєстрованим у ній, але жодного дня з часу своєї реєстрації в квартирі не проживав без поважних причин. Участі у витратах на її утримання та ремонт, в оплаті комунальних послуг ніколи не приймав. Проте комунальні платежі нараховувались з огляду на факт реєстрації позивача за адресою квартири, але сплачувалися одноособово його батьком ОСОБА_8 26.12.06 р. останній дійсно продав спірну квартиру ОСОБА_5, яка 30.01.07 р. вже продала її йому, тобто ОСОБА_2, і з цього часу він є законним і належним власником квартири. На час придбання квартири ОСОБА_1 зареєстрованим в ній не був і квартира була вільною. Він зробив дорогий ремонт і постійно мешкає в квартирі разом зі своєю родиною, не маючи іншого житла в місті. За цей час ОСОБА_1 особисто до нього з приводу свого вселення до квартири чи наміру проживати в ній жодного разу, також як і до свого батька за його життя, не звертався. Просив визнати позивача ОСОБА_1 таким, що втратив право користування жилою площею в квартирі, оскільки той не проживає в ній понад шести місяців без поважних причин, тобто за підставами ст. 71 ЖК України. У задоволенні позову ОСОБА_1 просив відмовити.

Відповідачі за первісним позовом: Управління комунальних ресурсів Донецької міськради та ОСОБА_5 надали заяви про розгляд справи у відсутність свого представника та особисто ОСОБА_5, відповідно.

Треті особи – приватні нотаріуси Донецького міського нотаріального округу ОСОБА_7 та ОСОБА_6, якими були посвідчені оспорювані по справі відповідні договори купівлі – продажу спірної квартири, вважали, що ці нотаріальні дії були виконані ними у відповідності до чинного законодавства, а тому вважали вимоги ОСОБА_1 в цій частині безпідставними.

Перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги ОСОБА_1 необґрунтованими і не підлягаючими задоволенню, тоді як зустрічні вимоги ОСОБА_2 суд вважає доведеними і підлягаючими задоволенню у повному обсязі з наступних підстав.

Як убачається з пояснень сторін та їх представників, матеріалів справи, квартира АДРЕСА_1 є однокімнатною, загальною площею 29,20 м2. За обліковими даними, з 1993 р. в ній значилися зареєстрованими ОСОБА_8 з сином ОСОБА_1, позивачем у справі.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Заочним рішенням Калінінського райсуду м. Донецька від 02.11.06 р. ОСОБА_1 за позовом батька ОСОБА_8 було визнано таким, що втратив право користування спірною квартирою, а 23.11.06 р. з цієї підстави його реєстрація за адресою квартири була анульована. За розпорядженням начальника Управління комунальних ресурсів Донецької міськради, відповідно до вимог Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», на ім’я ОСОБА_8 було видане свідоцтво про одноособове право власності на спірну квартиру від 07.12.06 р. Ухвалою місцевого суду від 27.11.06 р. вказане вище своє заочне рішення від 02.11.06 р. стосовно позивача було скасоване. Проте наступним рішенням Калінінського райсуду м. Донецька від 20.12.06 р. позивача ОСОБА_1 знову було визнано таким, що втратив право користування спірною квартирою. За договором купівлі – продажу від 26.12.06 р, посвідченим приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу ОСОБА_7 за реєстровим №866, батько позивача ОСОБА_8 продав квартиру відповідачці ОСОБА_5. Останньою був укладений договір купівлі – продажу цієї ж квартири з відповідачем ОСОБА_2 від 30.01.07 р, посвідчений приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу ОСОБА_6 за реєстровим №716.

              Рішенням апеляційного суду Донецької області від 28.03.07 р. рішення Калінінського районного суду м. Донецька від 20.12.06 р. було скасоване та у задоволенні позову про визнання відповідача ОСОБА_1 таким, що втратив право користування  жилою площею в спірній квартирі було відмовлено. Тому 20.06.07 р. реєстрація позивача ОСОБА_1 в цій квартирі на його вимогу була поновлена. Однак, ухвалою того ж суду від 14.11.07 р. рішення апеляційного суду області від 28.03.07 р. було скасоване в порядку ст,ст 361, 365 ЦПК України, за нововиявленими обставинами.

    ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 помирає. Після цього своєю ухвалою від 26.05.2010 р. апеляційний суд області знов скасував рішення місцевого суду від 20.12.06 р, проте закрив провадження по справі за смертю позивача ОСОБА_8

    Наведене підтверджене документально і сторонами в суді не заперечувалося.

    Між тим, судом встановлено, що з моменту реєстрації в спірній квартирі (з 1993 р.) позивач ОСОБА_1 в ній ніколи не проживав і власні речі до неї не перевозив. Квартирну плату та комунальні послуги не сплачував і не вчинив жодної дії, яка б свідчила про його намір користуватися спірним житлом, де фактично проживав його батько ОСОБА_8 зі своєю матір’ю ОСОБА_10 (бабкою позивача), померлою у 2005 р, а після цього – одноособово, за твердженням ОСОБА_1, ще й зловживаючи алкогольними напоями. До того ж сам позивач ОСОБА_1 з 25.10.2004 р постійно працює   на посаді помічника менеджера ЗАТ «Консалтингова група «Форум» у м. Борисполі Київської області, де постійно й живе. Увесь цей термін, перебуваючи лише наїздами в м. Донецьку, як і на цей час, позивач зупиняється в квартирі матері за іншою адресою, по АДРЕСА_2, про що в суді свідчили сама ОСОБА_1, матір позивача, а також свідок ОСОБА_11, які показували, що ОСОБА_1 дійсно ніколи не жив разом з батьком в спірній квартирі. При цьому ОСОБА_8 не вчиняв будь – яких перешкод позивачеві у користуванні нею. Останнє, зокрема, підтверджується й об’єктивною обставиною стосовно того, що позивач з цього приводу з будь – якими заявами до компетентних органів не звертався.   Про відсутність таких звернень до жовтня 2006 р. свідчить також відповідна довідка місцевого райвідділу   міліції, тоді як у жовтні 2006 р. ОСОБА_8, за своє життя, першим звернувся до місцевого суду з позовом про визнання сина ОСОБА_1 таким, що втратив право користування спірною квартирою, і доводив свої

вимоги до часу своєї смерті. Провадження за цим позовом (матеріали долучені до справи) було закрите лише у поточному році, після смерті ОСОБА_8 у січні 2009 р. (ухвалою апеляційного суду від 26.05.2010 р. за смертю сторони у справі). Крім того, факт непроживання позивача в спірній квартирі та відсутності в ній його особистого майна об’єктивно підтверджений фактом вселення ОСОБА_2 саме у вільну квартиру після її купівлі.

Будь – яких переконливих доказів зворотнього ОСОБА_1 суду не надав. При цьому й викладених фактичних обставин справи не заперечував.

    Відповідно до вимог ч.1 ст. 71 ЖК України, при тимчасовій  відсутності наймача, або членів його сім’ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

    Проаналізувавши наведені обставини та вимоги закону, суд доходить висновку, що передбачених ч.3 ст. 71 ЖК України підстав для збереження за позивачем права користування спірною квартирою за його відсутністю понад шість місяців не встановлено. Проте з наведених, встановлених у суді обставин, випливає, що ОСОБА_1 взагалі до спірної квартири не вселявся, здійснивши лише власну реєстрацію за цією адресою. Поряд з цим, за роз’ясненнями Пленуму Верховного Суду України, наданих ним у п. 15 постанови від 01.11.1996 р. №9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», наявність чи відсутність прописки (реєстрації) сама по собі, зокрема, не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка вселилась туди як член сім’ї наймача (власника) приміщення. Посилання представника позивача на те, що ОСОБА_1 не приймав участі у витратах на утримання квартири та сплаті комунальних послуг, оскільки між ним та батьком існувала усна домовленість про те, що вказані платежі буде нести останній, а також стосовно того, що він (ОСОБА_1) не міг проживати  у спірній квартирі у зв’язку із зловживанням батьком алкогольними напоями, суд вважає неспроможними, оскільки за життя ОСОБА_8 заперечував у суді існування між ним і сином вказаної домовленості, так само, як зловживання ним алкогольними напоями за наявності в нього ушкодження здоров’я внаслідок участі в аварійних роботах на ЧАЕС. Якихось переконливих доказів в цій частині позивач суду не надав. Рівно не приймаються до уваги надані позивачем копії квитанцій про сплату ним комунальних послуг по спірній квартирі за лютий 2008 р, які розцінюються судом як штучне створення доказів на обґрунтування свого позову, оскільки власником квартири на той час вже був ОСОБА_2.

    Таким чином, суд доходить висновку, що зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2, з якими він вимушений був звернутися до ОСОБА_1 у зв’язку з поновленням тим своєї реєстрації в квартирі вже після її продажу батьком, є обґрунтованими і підлягають задоволенню. Тому в порядку ст. 72 ЖК України суд визнає ОСОБА_1 таким, що втратив право користування жилою площею в спірній квартирі, що формально виникало в нього на час первісної реєстрації за адресою квартири, оскільки він не проживав у ній понад шість місяців без поважних причин.

Стосовно позовних вимог ОСОБА_1 суд виходить з наступного.

Відповідно до вимог ч.2 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»  від 19.06.1992 р, передача квартир у власність здійснюється з письмової згоди всіх повнолітніх членів родини, які постійно проживають у даній квартирі.

Як вже зазначалося, заочним рішенням місцевого суду від 02.11.06 р. ОСОБА_1 за позовом батька ОСОБА_8 було визнано таким, що втратив право користування спірною квартирою, а 23.11.06 р. з цієї підстави його реєстрація за адресою квартири була анульована. Тому свідоцтво про одноособове право власності на спірну квартиру в порядку приватизації від 07.12.06 р. на ім’я ОСОБА_8 було видане на законних підставах, з додержанням вимог вказаного Закону, бо син ОСОБА_1 ніколи постійно не проживав у квартирі, як це було встановлено вище, і його згода на приватизацію квартири не вимагалася. Тому суд не приймає до уваги посилання представника позивача на недодержання вимог законодавства під час прийняття рішення про приватизацію спірної квартири та не убачає підстав для визнання його (свідоцтва про право власності) недійсним.

При цьому заслуговує на увагу й та обставина, що 20.06.07 р. реєстрація позивача за адресою квартири на його вимогу була поновлена у зв’язку зі скасуванням 28.03.07 р. апеляційним судом рішення місцевого суду від 20.12.06 р. та відмовою його батькові у задоволенні позову про визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування жилою площею в спірній квартирі. Однак, у подальшому ухвалою апеляційного суду від 14.11.07 р. своє ж згадане рішення від 28.03.07 р. також було скасоване за нововиявленими обставинами. Тому з приводу законності існування реєстрації позивача (після її поновлення ним) за адресою квартири без відома її власника ОСОБА_2 протягом часу, наступного після

14.11.07 р, викликає певні сумніви, тоді як саме цим фактом було зумовлене звернення ОСОБА_2 із зустрічним позовом до ОСОБА_1 після смерті його батька, співпозивачем за життя якого був ОСОБА_2 у спорі батька з сином. В наступному після тривалого часу справа була закрита лише за смертю батька позивача.

Доводи представника позивача про те, що ОСОБА_5, як на його думку, грошей ОСОБА_8 за куповану квартиру взагалі не сплачувала, мають характер припущень і можливість їх доведення на цей час втрачена за смертю продавця за правочином.

    Відповідно до вимог ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, з правочинів. Право власності  вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Дослідження тексту та обставин укладання оспорюваних договорів купівлі – продажу спірної квартири між ОСОБА_8 і ОСОБА_5 від 26.12.2007 р. та між ОСОБА_5 і ОСОБА_2 від 30.01.2007 р. приводить суд до переконання про додержання сторонами усіх передбачених законом вимог під час нотаріального посвідчення обох правочинів та про відсутність підстав для  визнання їх недійсними.

            За наведених обставин та вимог закону суд вважає, що у задоволенні позовних  вимог ОСОБА_1 слід відмовити за їх недоведеністю, тоді як зустрічні вимоги ОСОБА_2 суд задовольняє у повному обсязі.

          Керуючись ст,ст 10-11, 209, 212-214 ЦПК України, суд –

ВИРІШИВ:

              ОСОБА_1 визнати таким, що втратив право користування жилим приміщенням у квартирі  АДРЕСА_1, задовольнивши зустрічний позов до нього ОСОБА_2 у повному обсязі.

    У задоволенні позову ОСОБА_1 до Управління комунальних ресурсів Донецької міськради, ОСОБА_5, ОСОБА_2 про визнання недійсними: свідоцтва про право власності (в порядку приватизації) на квартиру АДРЕСА_1 від 07.12.2006 р. на ім’я ОСОБА_8; нотаріально посвідчених договорів купівлі – продажу зазначеної квартири, укладених між ОСОБА_8 і ОСОБА_5 від 26.12.2007 р. та між ОСОБА_5 і ОСОБА_2 від 30.01.2007 р, відмовити.

    Рішення може бути оскаржене до судової палати по цивільних справах апеляційного суду Донецької області шляхом подання через місцевий суд заяви про апеляційне оскарження протягом 10 днів з дня проголошення рішення та апеляційної скарги – протягом 20 днів після подання вказаної заяви, або шляхом подання до місцевого суду безпосередньо самої  апеляційної скарги у зазначений 10 – денний термін.

Суддя –