АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ
Справа № 22-4666/2010 р. Головуючий у 1-й інстанції: Нагорний А.О.
Суддя-доповідач: Маловічко С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 липня 2010 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Запорізької області у складі:
головуючого: Онищенка Е.А., суддів: Маловічко С.В., Подліянової Г.С.
при секретарі Волчановій І.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_3 на рішення Веселівського районного суду Запорізької області від 05 березня 2010 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про внесення запису у трудову книжку, стягнення заробітної плати та компенсації за невикористану відпустку з урахуванням інфляційних втрат, відшкодування моральної шкоди, -
ВСТАНОВИЛА:
У серпні 2008 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про внесення запису у трудову книжку, стягнення заробітної плати за період з серпня 2006 року по березень 2007 року та компенсації за невикористану відпустку, що складає загальний розмір з урахуванням індексу інфляції - 8 792,00 грн., а також відшкодування моральної шкоди у розмірі 5 000 грн.
Рішенням Веселівського районного суду Запорізької області від 05 березня 2010 року у задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 в особі свого представника ОСОБА_3, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.
Заслухавши у засіданні апеляційного суду доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції і обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до п. 3, 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення є невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення судом норм матеріального права.
З позовної заяви слідує, що ОСОБА_2 наполягає на тому, що протягом певного
періоду часу з 05 червня 2005р. по березень 2007р. знаходився в трудових відносинах з ПП – фізичною особою ОСОБА_4, але запису у його трудову книжку роботодавець не внесла та частину зарплатні за відпрацьований час з серпня 2006р. по березень 2007р. не виплатила до теперішнього часу. Крім того, за відпрацьований час йому положено відпустку, яку він не використав та при звільненні йому не було виплачено компенсацію. Свої трудові відносини з відповідачем позивач підтверджує копіями наданих трудових угод та договором про матеріальну відповідальність, а також фактами, викладеними в постанові про відмову в порушенні кримінальної справи.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивач є суб»єктом підприємницької діяльності, в період часу з 07.09.2005р. по 31.07.2009р. знаходився на спрощеній системі оподаткування та був платником єдиного податку, а також отримував доходи від здійснення підприємницької діяльності, а тому між сторонами як приватними підприємцями не могли існувати трудові, а мались господарсько-правові відносини.
Але з такими висновками суду погодись повністю не можна, оскільки вони частково суперечать наявним матеріалам справи.
Так, дійсно в матеріалах справи маються документи, які свідчать про те, що ОСОБА_2 був зареєстрований як приватний підприємець та займався підприємницькою діяльністю. Але це ніяким чином не перешкоджає йому одночасно працювати за трудовою угодою.
В матеріалах справи наявні дві трудові угоди та типовий договір про колективну матеріальну відповідальність / а.с. 26-29/.
Згідно трудової угоди від 26 серпня 2005р. суб»єкт підприємницької діяльності ОСОБА_4 як роботодавець укладає трудову угоду з ОСОБА_2 про надання роботи з оплатою праці 2 % від виручки, з встановленням робочого часу з 8 до 16 год., без оплати роботи у святкові та вихідні дні, та без оплати лікарняних та відпускних.
Трудова угода від 12 жовтня 2006р. укладена між суб»єктом підприємницької діяльності ОСОБА_4 як роботодавцем з однієї сторони та ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про надання роботи з оплатою праці 2,07 % від зданої виручки на три особи + 50 грн. в місяць за прибирання на три особи + 50 грн. за роботу з перерахуваннями на три особи та 1 % від карточок на три особи, без подвійної платні за роботу у вихідні та святкові дні, без оплати відпускних та лікарняних, за графіком роботи з 8 до 18 годин.
В день укладення трудової угоди з трьома працівниками, зокрема, ОСОБА_2 роботодавцем 12 жовтня 2006р. з ними був укладений договір про колективну матеріальну відповідальність.
За своїм змістом вищезазначені документи є саме трудовими угодами, а не цивільно-правовими угодами, як вважав помилково суд, оскільки вони містять всі істотні умови праці. Про наявність трудових відносин свідчить також і договір про повну матеріальну відповідальність. Тому колегія вважає, що факт наявності між сторонами трудової угоди є доведеним.
Крім того, в ході слухання справи судом оглядалась інша цивільна справа за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про стягнення нестачі, що побічно доводить існування трудових відносин між сторонами, підкріплюючи інші зазначені докази у цій справі. Отже, у іншій справі ОСОБА_4 визнавала наявність трудових відносин з ОСОБА_2, звертаючись з таким позовом до суду.
Також ОСОБА_4 зверталась з заявою до правоохоронних органів за фактом виявленої нею нестачі матеріальних цінностей в приналежному їй магазині «Вікторія», посилаючись, що нестача сталась з вини її працівників ОСОБА_2, ОСОБА_7, ОСОБА_6 Факт їх роботи у ОСОБА_4 як продавців встановлено в постанові про відмову в порушенні кримінальної справи від 28.04.2007р. / а.с. 114/.
На підставі вищезазначених угод працівників було фактично допущено до роботи, а тому трудовий договір вважається укладеним.
Статтею 233 КЗпП України передбачений тримісячний строк для звернення до суду з позовом про вирішення трудового спору, який починається з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатись про порушення свого права. Не стосуються ці вимоги лише заробітної плати.
Про своє порушене право щодо невнесення запису про роботу у трудову книжку позивач повинен був дізнатися в момент припинення трудових відносин з роботодавцем, який, в свою чергу, повинен видати працівнику його трудову книжку. Цим моментом є березень 2007р., з яким позивач пов»язує остаточне припинення трудових відносин з ОСОБА_4 та по який він просить стягнути невиплачену заборгованість по заробітній платі.
Трудова книжка знаходиться на руках у ОСОБА_2, а тому строк на звернення до суду з позовом про внесення запису до трудової книжки він пропустив та не навів будь-яких поважних причин пропуску цього встановленого законом строку. Пропущення строку для звернення до суду щодо трудового спору є самостійною підставою для відмови в позові, тому позов в цій частині не підлягає задоволенню.
Не підлягає задоволенню і вимога позивача щодо сплати йому компенсації за невикористану відпустку, оскільки ані трудовою угодою від 12 жовтня 2006р., ані трудової угодою від 26 серпня 2005р. не передбачена виплата відпускних.
Встановивши, що ОСОБА_2 протягом часу з серпня 2005р. по березень 2007р. працював у ПП ОСОБА_4, колегія вважає не доведеним позов про наявність заборгованості по заробітній платі з огляду на наступне.
Представник відповідача ОСОБА_4, заперечує проти позову та не визнає факту наявності трудових відносин між нею та ОСОБА_2, посилаючись на цивільно-правові відносини, тому сторона відповідача не надає суду відомостей щодо нарахованого розміру заробітної плати позивачу та даних про її виплату.
З умов договору вбачається, що зарплата позивача складала за першим трудовим договором 2 % від виручки, за другим – 2,07 % від виручки на трьох працівників. Даних про розмір виручки за кожен місяць в період з серпня 2006р. по березень 2007р. сторони суду не надали. При цьому, позивач в даному випадку не позбавлений можливості надати докази отриманої виручки, оскільки повинен був вести відповідну документацію про виручені кошти та звітувати за них роботодавцю, а отже зберігати у себе дублікат або копію документації, адже саме від цього залежав розмір його заробітку.
Представник позивача пояснив у суді апеляційної інстанції, що за усною домовленістю між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 мінімальний розмір його зарплатні повинен був складати щомісячно не менше 500 грн., і саме з цього розміру позивачем вираховано заборгованість по зарплаті. Але така усна домовленість нічим не підтверджена, а тому не може прийматись до уваги за відсутності її в умовах трудової угоди.
ОСОБА_4 на порушення вимог ст. 24-1 КЗпП України не зареєструвала укладений трудовий договір у службі зайнятості, а тому не здійснювалось ніяких відрахувань із отриманої працівником зарплатні у податкові органи, що унеможливлює витребування відповідної форми звітності для з»ясування розміру нарахованої зарплати.
В суді апеляційної інстанції представник апелянта наголошував на тому, що можливо
у іншій цивільній справі, яка була оглянута судом при розгляді цієї справи, маються
відомості про виручку. Але таких даних не надав, хоча мав можливість протягом розгляду справи в суді першої інстанції клопотати про їх приєднання до матеріалів цієї цивільної справи або у відповідності до вимог ст. 27 ЦПК України, ознайомившись з матеріалами тої іншої справи як сторона у ній, яка наділена таким процесуальним право, отримати копії відповідних документів для залучення їх у цю справу в якості доказів.
Проте такими своїми процесуальними правами сторона позивача не скористалась, перекладаючи обов»язок доказування своїх вимог на суд, який не має ініціативи щодо самостійного витребування та залучення доказів у справу.
В ході апеляційного перегляду справи представник позивача як на доказ наявності заборгованості по зарплаті посилався на постанови правоохоронних органів, які були винесені після постановлення судом оскаржуваного рішення, але колегія вважає, що ці документи у відповідності до вимог ч. 2 ст. 303 ЦПК України не можуть бути залучені як такі, що не були предметом дослідження у суді першої інстанції та навіть не існували у цей період.
Таким чином, позивачем не доведено як сам факт наявності заборгованості по зарплаті з боку роботодавця ОСОБА_4, так і її період і розмір.
Позовна вимога щодо відшкодування моральної шкоди не підлягає задоволенню через те, що колегія не вбачає самого факту спричинення моральної шкоди позивачеві, оскільки наведені ним в позові підстави для її відшкодування явно надумані, а саме, не довівши який щомісячний заробіток він мав у ОСОБА_4, позивач наголошує на тому, що неотриманням цього заробітку протягом семи місяців був позбавлений можливості забезпечувати свою сім»ю продуктами вжитку, ліками, одежею та інш. Разом з тим, вбачається, що в цей час він здійснював підприємницьку діяльність і отримував дохід, тому не уявляється можливим визначити співвідношення неотриманої зарплати та її вплив на матеріальне становище позивача, яке він оцінює як таке, що є за межею бідності.
Враховуючи, що судом першої інстанції відмовлено в позові з інших мотивів та підстав, колегія вважає, що оскаржуване рішення підлягає скасуванню з ухваленням по справі нового рішення про відмову в позові з підстав, зазначених колегією в мотивувальній частині цього рішення, а саме, в стягненні заборгованості із заробітної плати – з підстав недоведеності, внесення запису у трудову книжку – з підстав пропущення встановленого тримісячного строку, моральної шкоди та компенсації за невикористану відпустку – з підстав необґрунтованості.
Керуючись ст.ст. 307, 309, 313, 314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів
В И Р І Ш И Л А:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_3 – задовольнити частково.
Рішення Веселівського районного суду Запорізької області від 05 березня 2010 року у цій справі скасувати та ухвалити нове рішення наступного змісту: «Відмовити ОСОБА_2 в задоволенні позову до ОСОБА_4 про внесення запису до трудової книжки, стягнення зарплати з урахуванням індексу інфляції, компенсації за невикористані відпустки та моральної шкоди».
Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржено шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду України
протягом двох місяців з дня проголошення.
Головуючий : Судді :
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ
Справа № 22-4666/2010 р. Головуючий у 1-й інстанції: Нагорний А.О.
Суддя-доповідач: Маловічко С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
/ вступна та резолютивна частини/
13 липня 2010 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Запорізької області у складі:
головуючого: Онищенка Е.А., суддів: Маловічко С.В., Подліянової Г.С.
при секретарі Волчановій І.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_3 на рішення Веселівського районного суду Запорізької області від 05 березня 2010 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про внесення запису у трудову книжку, стягнення заробітної плати та компенсації за невикористану відпустку з урахуванням інфляційних втрат, відшкодування моральної шкоди, -
В И Р І Ш И Л А:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_3 – задовольнити частково.
Рішення Веселівського районного суду Запорізької області від 05 березня 2010 року у цій справі скасувати та ухвалити нове рішення наступного змісту: «Відмовити ОСОБА_2 в задоволенні позову до ОСОБА_4 про внесення запису до трудової книжки, стягнення зарплати з урахуванням індексу інфляції, компенсації за невикористані відпустки та моральної шкоди».
Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржено шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду України
протягом двох місяців з дня проголошення.
Головуючий :
Судді :