Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
„12” травня 2010р. м. Івано-Франківськ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:
головуючого-судді Соколовського В.М.,
суддів: Горблянського Я.Д., Стефанів Н.С.,
секретаря Довжинської Н.Б.,
з участю: апелянта ОСОБА_1, його представника - адвоката ОСОБА_2, позивачки ОСОБА_3, її представника - адвоката ОСОБА_4,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання права власності на майно, що є спільною сумісною власністю подружжя,
за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Галицького районного суду від 09 лютого 2010 року,-
в с т а н о в и л а :
ОСОБА_3 звернулася в суд з позовом, в якому просила визнати за нею право власності на 1/2 ідеальну частку будинковолодіння по АДРЕСА_1, що є спільною сумісною власністю її та відповідача ОСОБА_1.
В процесі розгляду справи позивачка уточнила позовні вимоги та просила визнати як за нею, так і за відповідачем право власності по 1/2 частці вказаного будинковолодіння.
Позовні вимоги мотивувала тим, що їй та відповідачу на праві спільної сумісної власності належить житловий будинок та господарсько-побутові споруди по АДРЕСА_1, які споруджені сторонами за спільні сімейні кошти протягом 1990-1995 років. Відповідач не заперечував її права на частку в будинковолодінні, однак, на даний час після розірвання шлюбу, він не визнає її частки. Будинковолодіння відповідач зареєстрував на своє ім’я, тому вона змушена звернутися до суду за захистом своїх майнових прав, які випливають із положень ст.ст.60, 63 Сімейного кодексу України та ст.ст.368, 369 Цивільного кодексу України.
_________________________________________________________________________
Справа № 22-ц-760/2010р. Головуючий у 1 інстанції Клюба В.В.
Категорія 5 Суддя-доповідач Соколовський В.М.
Рішенням Галицького районного суду від 09 лютого 2010 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано за позивачкою та відповідачем ОСОБА_1 право власності на половину майна за кожним, що складає вартість по 59009 грн. 50 коп. за кожним і перебуває у спільній сумісній власності, а саме на майно: житловий будинок, чотири сараї, колодязь, ворота, огорожа, що складає загальну вартість 118019 грн. і знаходиться в АДРЕСА_1.
Стягнуто з відповідача на користь позивачки 400 грн. сплаченого державного мита, 120 грн. сплачених витрат з інформаційно-технічного забезпечення розгляду справи та 1200 грн. понесених витрат за надання правової допомоги.
Також з відповідача стягнуто в дохід держави 190 грн. 10 коп. державного мита.
На дане рішення ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, вказуючи на його незаконність і необґрунтованість через порушення судом норм матеріального та процесуального права. Зокрема, вважає, що суд не встановив законним порядком юридичний факт того, що спірне будинковолодіння по АДРЕСА_1 є спільним майном подружжя, тому ухвалив помилкове рішення про визнання за кожним із сторін права власності на 1/2 частку вказаного будинковолодіння. Апелянт вважає, що він є одноосібним повноправним власником спірного будинковолодіння, що підтверджується правовстановлюючими документами, зареєстрованими відповідно до закону, які судом не були взяті до уваги. При цьому, судом порушено норми матеріального права, які гарантують йому, як законному власнику, що він не може бути протиправно позбавлений права власності, це ст.ст.41, 92 Конституції України та ст.328 ЦК України. Також судом порушено і процесуальні норми, ст.ст.57-60, 256, ч.2 ЦПК України. Він же, керуючись вказаними статтями, на підставі письмових доказів беззаперечно довів суду, що позивачка не має жодних прав на будинковолодіння і, при цьому, вона пропустила без поважних причин строк позовної давності і не довела встановленим законом порядком своє право вимоги на спірне будинковолодіння. Не взяв суд до уваги і ту обставину, що при розірванні шлюбу в 1996 році позивачка не заявляла будь-яких майнових вимог до нього, при цьому, вони жодних угод чи домовленостей із позивачкою щодо будь-якого майна не укладали. Безпідставно суд зіслався на покази свідків зі сторони позивачки про їхнє спільне проживання та ведення спільного господарства, поскільки, після розлучення він із позивачкою не проживав, не вів спільного господарства і спільного бюджету та працював у Тюменській області Російської Федерації з 1986 року по 2006 рік, а з травня 2006 року переїхав проживати до батьків у село Бишів Галицького району. Позивачка ж ніколи не проживала у спірному будинковолодінні, поскільки, є громадянкою Росії та з початку 90-х років і по даний час проживає та працювала в Сибірі Російської Федерації. Факт припинення відносин з позивачкою та окреме проживання підтверджується тим, що позивачка в 2008 році звернулася з позовом до Муравленківського міського суду Російської Федерації про позбавлення його прав на квартиру в Росії через непроживання в квартирі більше 3-х років. Безпідставно суд стягнув на користь позивачки 1200 грн. за надання правової допомоги адвокатом, не врахувавши відповідні норми законодавства з даного питання.
За наведених підстав просив скасувати оскаржуване рішення і ухвалити нове рішення, яким відмовити позивачці ОСОБА_3 в задоволенні позову.
В судовому засіданні апелянт ОСОБА_1 та його адвокат ОСОБА_2 підтримали вимоги апеляційної скарги з вище зазначених мотивів і просили її задовольнити.
Позивачка ОСОБА_3 та її адвокат ОСОБА_4 апеляційну скаргу не визнали, вважають її безпідставною, а рішення – законним і обґрунтованим, яке просили залишити без змін, відмовивши у задоволенні скарги.
Вислухавши доповідача, пояснення апелянта ОСОБА_1 та його адвоката ОСОБА_2, які просили задовольнити скаргу, заперечення проти скарги позивачки ОСОБА_3 та її адвоката ОСОБА_4, котрі просили відхилити скаргу, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав.
Постановляючи рішення про задоволення позову та визнаючи за сторонами право власності по 1/2 частці за кожним на будинковолодіння в АДРЕСА_1, як майна, що є спільною сумісною власністю, суд виходив з того, що сторони до 2007 року проживали спільно, а факт набуття ними у спільну сумісну власність спірного будинковолодіння підтверджується показами допитаних в судовому засіданні свідків.
Про те, такий висновок суду першої інстанції є необґрунтованим і помилковим та не відповідає обставинам справи, а рішення постановлено з порушенням і неправильним застосуванням норм матеріального права.
Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_3 та ОСОБА_1 перебували у шлюбі з 1981 року до 06 березня 1996 року, тобто до часу розірвання шлюбу судом Російської Федерації (а.с.9, 41).
Однак, як підтверджується будівельним паспортом (а.с.29-37, 113-117) та рішенням виконкому Деліївської сільської ради Галицького району № 6/4 від 12 квітня 1990 року (а.с.119), саме батькові відповідача ОСОБА_7, а не сторонам по справі, було виділено земельну ділянку для будівництва індивідуального житлового будинку в селі Бишів за рахунок земель колгоспу «Нове життя».
В послідуючому, по заяві відповідача та за згодою забудівника ОСОБА_7 рішенням виконкому Деліївської сільської ради Галицького району № 18 від 03 жовтня 2006 року закінчене будівництвом будинковолодіння по АДРЕСА_1 було переоформлено на відповідача ОСОБА_1 (а.с.120, 121) та йому ж видано свідоцтво про право власності на будинковолодіння і зареєстровано право власності на нерухоме майно (а.с.39, 40, 122, 123).
Стаття 321, частина 1 ЦК України передбачає, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно ст.375, ч.2 ЦК України, власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно.
Відповідно до ч.ч.2, 3 ст.331 названого Кодексу, право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
Однією із підстав припинення права власності, згідно ст.346, ч.1 ЦК України, є відмова власника від права власності.
Частинами 1 та 3 статті 347 цього ж Кодексу передбачено, що особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності. У разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.
Як визначено частинами 3 та 4 статті 368 ЦК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім’ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Отже, за таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що позивачка ОСОБА_3 не довела перед судом, що спірне будинковолодіння належить в рівних долях її та відповідачу по справі ОСОБА_1, а також те, що будинковолодіння було набуто сторонами за час їхнього шлюбу, поскільки, земельна ділянка надавалась у 1990 році у власність забудовнику ОСОБА_7 для будівництва будинку і господарських споруд. Згодом, у 2006 році, забудовник ОСОБА_7 відмовився від права власності на будинковолодіння на користь свого сина, відповідача по справі, ОСОБА_1. А тому не можна вважати спірне будинковолодіння спільною сумісною власністю сторін та таким, що набуте сторонами за час їхнього шлюбу.
Суд першої інстанції даних обставин не врахував та постановив незаконне рішення, яке, на думку колегії суддів, підлягає скасуванню з ухваленням по справі нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3.
На підставі вище викладеного, керуючись ст.ст.307, 309, 313, 314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів, -
в и р і ш и л а :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Галицького районного суду від 09 лютого 2010 року скасувати і ухвалити нове рішення.
В позові ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання за сторонами права власності по 1/2 частці за кожним будинковолодіння та господарських споруд, що є спільною сумісною власністю і яке знаходиться в АДРЕСА_1 – відмовити.
Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання законної сили.
Головуючий В.М. Соколовський
Судді: Я.Д. Горблянський
Н.С. Стефанів