Справа №22ц-4836/10 Суддя першої інстанції Тихонова Н.С.
Категорія 53 Суддя-доповідач апеляційного суду Козаченко В.І.
У Х В А Л А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
8 липня 2010 року колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області в складі:
головуючого Козаченка В.І.,
суддів: Базовкіної Т.М., Колосовського С.Ю.,
при секретарі судового засідання Аніщенко Д.В.,
за участю: представника позивача ОСОБА_2 та представника відповідача ОСОБА_3,
розглянувши в відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 26 квітня 2010 р., ухвалене за позовом ОСОБА_4 до приватного підприємця ОСОБА_5 (далі – ПП ОСОБА_5) про стягнення заборгованості по заробітній платі та середнього заробітку за час затримки розрахунку,
В С Т А Н О В И Л А:
19 жовтня 2009 р. ОСОБА_4 звернувся в суд з пізніше уточненим позовом до ПП ОСОБА_5 про стягнення заборгованості по заробітній платі та середнього заробітку за час затримки розрахунку.
Позивач вказував, що працював у відповідачки на посаді технолога зовнішньої реклами і трафаретного друку з 1 листопада 2004 р. та був звільнений 28 лютого 2007 р. за власним бажанням, на підставі ст. 38 КЗпП України. Однак, ні під час роботи, ні при звільненні заробітна плата йому не виплачувалась і повний розрахунок при звільненні з ним не було проведено.
Посилаючись на вказані обставини та ст. ст. 116, 117 КЗпП України, позивач в уточненому позові просив стягнути з відповідачки на свою користь 9253 грн. нарахованої та невиплаченої заробітної плати за весь час його роботи у відповідачки, а також 13022 грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку.
Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 26 квітня 2010 р. у позові відмовлено через необґрунтованість позовних вимог.
В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на незаконність і необґрунтованість рішення місцевого суду, просив його скасувати та ухвалити нове рішення про повне задоволення його позовних вимог.
Вислухавши суддю – доповідача, дослідивши надані сторонами докази та перевіривши законність й обґрунтованість рішення місцевого суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ст. 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу в залежності від її складності та умов праці та професійно-ділових якостей працівника.
Статтями 115 – 117 цього ж Кодексу встановлено, що заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів.
При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
В разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З матеріалів справи вбачається, що з 1996 по 2009 рік сторони перебували в зареєстрованому шлюбі та мають від нього двох доньок: ОСОБА_1 і ОСОБА_3, відповідно, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ІНФОРМАЦІЯ_2, які проживають із відповідачкою.
За рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 8 грудня 2009 року позивач зобов’язаний щомісячно сплачувати відповідачці аліменти на утримання дочок по ј частці всіх видів його заробітку.
Після розлучення між сторонами склались неприязні стосунки з приводу користування житлом, що підтверджується постановами правоохоронних органів про відмови в порушенні кримінальних справ, винесеними протягом вересня – грудня 2009 року в семи випадках.
Відповідачка ОСОБА_5 є суб’єктом малого підприємництва – фізичною особою та платником єдиного податку, її ідентифікаційний код НОМЕР_1.
Згідно записам в трудовій книжці позивача (№№ 17 та 18), під час шлюбу, він працював у відповідачки на посаді технолога зовнішньої реклами і трафаретного друку з 1 листопада 2004 р. та був звільнений 28 лютого 2007 р. за власним бажанням, на підставі ст. 38 КЗпП України.
Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що в указаний період заробітна плата відповідачкою йому нараховувалась, але жодного разу не виплачувалась, навіть при звільненні. А нормою права, на якій ґрунтується можливість задоволення позову, позивач вказав ст. 233 КЗпП України.
Частинами першою і другою цієї норми передбачено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права , а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Отже, для доведення своїх вимог (стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати) він зобов’язаний був надати суду докази того, що з 1 листопада 2004 р. по 28 лютого 2007 р. заробітна плата йому відповідачкою нараховувалась, але не виплачувалась, хоча він вимагав таке.
Між тим, відповідно до ч. 3 ст. 10 та ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Однак, саме доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Проте під час розгляду справи в суді першої інстанції позивач не надав доказів для підтвердження тих обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог.
Відповідачка позовних вимог не визнала, посилаючись на те, що заробітну плату від неї позивач не вимагав, оскільки доходи від спільної підприємницької діяльності витрачались на потреби їх сім’ї.
На запит апеляційного суду управління пенсійного фонду України в Ленінському районі м. Миколаєва 25 червня 2010 р. відповіло, що ПП ОСОБА_5 з 2001 р. є суб’єктом малого підприємництва – фізичною особою та платником єдиного податку, її ідентифікаційний код НОМЕР_1, за найманих працівників не звітувала, будь-яка інформація про таке відсутня.
Така ж інформація міститься й у відповідях інших державних органів Ленінського району м. Миколаєва (Державної податкової інспекції, Центру занятості, виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та виконавчої дирекції Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності).
Інших доказів про те, що за вказаний період заробітна плата позивачу нараховувалась, але не виплачувалась, і він звертався до відповідачки з вимогами про своєчасну виплату заробітної плати, суду не надано.
Правильно встановивши такі обставини справи та вірно застосувавши норми трудового законодавства України, які регулюють спірні правовідносини, місцевий суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позову.
Доводи апеляційної скарги висновки місцевого суду не спростовують, а тому не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного рішення.
Керуючись ст. ст. 303, 307, 308, 313 – 315 ЦПК України, колегія суддів
У Х В А Л И Л А:
Апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилити, а рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 26 квітня 2010 р. – залишити без змін.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскаржене безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців.
Головуючий:
Судді: