КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
Головуючий суддя в першій інстанції –Скрипник О.Г. Справа № 8/2а-7/09/1009/09
Суддя-доповідач – Цвіркун Ю.І.
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
16 червня 2010 року м. Київ
Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:
Головуючого-судді – Цвіркуна Ю.І.;
суддів – Земляної Г.В.,
Зайця В.С.,
при секретарі – Коваленку Я.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Вишгородського районного суду Київської області від 03 червня 2009 року по справі за позовом ОСОБА_5 до державного виконавця відділу державної виконавчої служби Вишгородського районного управління юстиції Кучера Андрія В’ячеславовича, державної виконавчої служби Вишгородського районного управління юстиції, третя особа - ОСОБА_4, про визнання протиправними дій державного виконавця відділу державної виконавчої служби Вишгородського районного управління юстиції Київської області стосовно звернення стягнення на майно боржника за виконавчим провадженням,
в с т а н о в и л а:
ОСОБА_5 (далі – ОСОБА_5, позивач) звернулася до Вишгородського районного суду Київської області з позовом до державного виконавця відділу державної виконавчої служби Вишгородського районного управління юстиції, третя особа - ОСОБА_4, про визнання протиправними дій державного виконавця відділу державної виконавчої служби Вишгородського районного управління юстиції Київської області стосовно звернення стягнення на майно боржника за виконавчим провадженням.
Постановою Вишгородського районного суду Київської області від 03 червня 2009 року адміністративний позов було задоволено частково, визнано дії державного виконавця відділу державної виконавчої служби Вишгородського РУЮ Кучера Андрія В’ячеславовича, ДВС Вишгородського РУЮ в частині вчинення виконавчих дій, пов’язаних із зверненням стягнення на квартиру АДРЕСА_1 протиправними.
Не погоджуючись з постановою Вишгородського районного суду Київської області від 03 червня 2009 року, третя особа - ОСОБА_4 звернувся до Київського апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою, в якій просить ухвалене у справі судове рішення скасувати та постановити нове рішення, яким закрити провадження у справі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши докази у справі та обговоривши доводи апеляційної скарги, судова колегія встановила наступне.
Приймаючи постанову про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що держаний виконавець не перевірив наявності у боржника іншого майна та наклав арешт на її квартиру, що суперечить положенням ст. 62 Закону України «Про виконавче провадження». Крім того, позивачці в порушення вимог цього Закону відповідачем не вручались документи виконавчого провадження, а саме акт опису та арешту майна був підписаний та вручений особі, яка на той час мешкала у квартирі боржника та не перебувала з нею у родинних стосунках, не вручались інші документи.
Судова колегія не погоджується з таким висновком суду І-ї інстанції з наступних підстав.
Так, апеляційним судом встановлено, що квартира АДРЕСА_1, яка належала позивачу на праві приватної власності, була передана нею у заставу на виконання договірних зобов’язань перед кредиторами.
У зв’язку із невиконанням позивачем своїх зобов’язань, нотаріусом було вчинено виконавчі написи нотаріуса, які передані для примусового виконання до даного органу державної виконавчої служби.
Відповідне виконавче провадження було відкрито ще у серпні 2002 році.
В ході виконавчого провадження на вказану квартиру було накладено арешт та згодом реалізовано.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 15.10.2007 року, яке ухвалою Верховного Суду України від 25.04.2008 року залишено без змін, у цивільній справі №22Ц-2317/2007р. відмовлено ОСОБА_5 у задоволені позову про визнання недійсними прилюдних торгів і свідоцтва про право власності на нерухоме майно – квартиру АДРЕСА_1 на ім’я ОСОБА_4.
При цьому береться до уваги те, що предметом дослідження у названій цивільній справі разом з іншим було законність відкриття виконавчого провадження, вчинення виконавчих дій та прилюдних торгів по реалізації даної квартири.
Також враховується те, що у відповідності до положень Закону України «Про виконавче провадження» та ст.181 КАС України позовну заяву може бути подано до суду у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів.
Рішення судів різних інстанцій, що містяться в матеріалах справи, свідчать, що позивачу було відомо про порушення його права ще у 2004 році, однак із адміністративним позовом позивач звернулась до Вишгородського районного суду Київської області лише в липні 2008 році, порушивши при цьому імперативні приписи названих вище законодавчих актів.
Разом з тим, згідно ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача – заставодержателя.
Таким чином, посилання суду першої інстанції на порушення відповідачем положень ст.62 Закону є необґрунтованим, оскільки спеціальною нормо, яка має бути застосована до правовідносин, які виникли між сторонами, є саме положення ст. 52 Закону.
Крім того, звертається увагу на те, що прилюдні торги, у результаті яких було реалізовано дану квартиру, відбулися 24 вересня 2004 року.
Позивачка будучи боржником у виконавчому проваджені мала можливість знайомитись з усіма документами виконавчого провадження, а також отримувати їх.
Судом першої інстанції безпідставно зроблено висновок, що позивачу не були вручені акт опису й арешту майна, постанова державного виконавця від 10 жовтня 2003 року про відкриття виконавчого провадження за виконавчим написом про стягнення з позивача боргу у розмірі 15 537, 54 грн., постанова від 01 червня 2004 року, зведена постанова.
Посилання на те, що позивачка не отримувала відповідні документи, є необґрунтованими. В матеріалах справи немає жодних доказів, що підтверджують твердження позивача.
Небажання позивачки з’являтись на виклики до органу ДВС, знайомитися із виконавчим провадженням, отримувати копії рішень державного виконавця, свідчить про те, що вона не мала наміру добровільно виконувати виконавчий документ. А тому у даному випадку немає підстав вважати, що суб’єктом владних повноважень допущені порушення названого Закону щодо невручення документів.
При цьому третя особа ОСОБА_4 посилається на те, що у матеріалах цивільної справи, що оглядалась судом першої інстанції, містяться розписки позивачки про отримання нею зазначених документів виконавчого провадження.
Згідно із ч.1 ст.11 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Стаття 69 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
У відповідності до ч.1 ст.71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
При цьому суд бере до уваги положення ч.2 ст.71 КАС України, згідно з якими в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із ч.3 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Враховуючи з’ясовані обставини та аналізуючи норми закону, є підстави вважати, що оскаржувані дії відповідачів є правомірними, вчинені у межах повноважень, наданих законом, безсторонньо та обґрунтовано.
Однак посилання на закриття провадження у справі на підставі п.4 ч.1 статті 157 КАС України суд вважає помилковими, оскільки предмет спору і сторони у цій справі є відмінними від предмету спору і сторонами, що мали місце у названій цивільній справі, рішення по якій набрали законної сили.
Згідно ч. 1 ст. 195 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції може вийти за межі доводів апеляційної скарги в разі встановлення під час апеляційного провадження порушень, допущених судом першої інстанції, які призвели до неправильного вирішення справи.
В силу ст.202 КАС України підставами для скасування постанови або ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання.
Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про застосування задоволення апеляційної скарги частково і прийняття нової постанови, якою у задоволенні позову відмовити.
Керуючись статтями 195-196, 202, 205 КАС України, колегія суддів
п о с т а н о в и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.
Постанову Вишгородського районного суду Київської області від 03 червня 2009 року скасувати та прийняти нову постанову, якою у задоволенні позову ОСОБА_5 – відмовити повністю.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом одного місяця шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Головуючий:
Судді:
Складено у повному обсязі 18.06.2010 року.